Раді Вас бачити! » Увійти » Створити новий профіль

Читальня вихідного дня

Осінній сон 22.

- Може ще все згадаєш, і виявиться, що в тебе десь там в парку штучний інтелект заритий. Чи хоча б пляшечка готового еліксиру.
- Мені він теж здається не таким простим, як здається, - Киця оцінююче глянула на мене.
- Знущаєтесь над старою, хворою людиною, - я зніяковіло опустив очі.

- Але ж ти планував займатись штучним інтелектом і еліксиром молодості?
- Чого тільки на першому курсі не планують... Якби бомжі не стукнули по голові і не втратив пам'яті, то, напевне, і не було б про що говорити.
- Якби я не був Нюпом, і не знав закону Нюпа, то так і думав би. Але, що цікаво, що згадав ти саме епізод вибору цього шляху, який стався пів століття тому. Та й може то зовсім і не бомжі були.
- Петрович каже, що бомжі.
- Могли зіграти бомжів.
- Хто?

- Може ти теж гроші на розробки брав у якихось бізнесюків.
- Навряд чи. В мене не такий характер, щоб в когось щось просити чи позичати. Я б швидше як Петрович, розраховував би лише на свої сили.
- Ну, може справді зробив щось цікаве, чим зацікавились спецслужби чи мафія.
- Ті якби хотіли вбити, то вбили б.

- Просто так вбити людину - це подія. Яка не яка але подія. Заводиться справа, може попасти інформація в ЗМІ. А бійка бомжів біля сміттєвих баків - це нічого. Тим більше, якщо без трупів. А те, що в лікарні помре - то на те і лікарня. В Україні щороку пів мільйона людей помирає. І значна частина з них в лікарнях.

- Навіщо ж вбивати того, хто може щось зробити? Можна ж взяти його під свій ковпак і використовувати.
- А якщо ти не захотів на них працювати.
- Думаю в таких є методи впливу, щоб переконати. І фізичні, і хімічні, і психічні.
- От впливали, переконували, в результаті чого ти втратив пам'ять і став не цікавим і не потрібним для них. От і викинули на смітник.

- Ей, конспірологи,  може досить вже воду в ступі товкти, - не витримав такого тривалого діалогу Петрович. - А то ще тільки інопланетян залишилось обговорити, які викрадають людей для своїх експериментів. Давайте вже закруглятись.

Коли всі встали з-за столу до мене підійшла Киця і тихо сказала:
- Мсьє, ми тут  Вам презент приготували. Нові штани. Ну, майже як нові. А то Ваші вже трохи того... Можна на доброчинність відправляти.
- Ні, ні, - злякано відповів я. - Не треба. Я вже до цих звик.
- Звикнеш і до нових. Це ж не жінка і не собака, щоб звикати.
Я заперечливо похитав головою, гарячково шукаючи аргументи для відмови.
- Це єдине, що залишилось в мене від минулого життя, - вимовив нарешті.
- Ну, якщо вони дорогі тобі як пам'ять, то давай я їх хоч виперу, позашиваю.
- В чому ж я завтра на роботу піду?
- До ранку вони висохнуть. Покладемо на гарячу трубу. А до тих пір в нових побудеш.
- Ну, тоді я сам виперу, дайте тільки якусь посудину, мило.

Прокинувшись зранку, я першим ділом поцікавився чи висохли мої штани. Але на трубі їх не виявилось. Нюп ще спав, а Петрович вже рився в своїх залізяках.
- Де мої штани? - З тривогою запитав я його, бо відчував вже щось неладне.
- Напевне Киця забрала, - спокійно відповів той, не відволікаючись від роботи.
- Навіщо? Зашити?
- Та вона сказала, що їх простіше викинути, ніж зашити.
- Де вона?
- Пішла вже на роботу.
Я швидко одягнув куртку, вибіг на вулицю  і поспішив на сміттєву площадку. Киця вже рилась в контейнерах.

- Де вони! - вигукнув я.
- О, мсьє, Вам так личить в нових штанах, Ви такий інтелігентний, - почала Киця.
- Де мої штани?
- Так Ви ж ніби в штанах.

Я не знаходив слів, мені хотілось вдарити її, тож я почав гарячково ритись в контейнерах.
Хух, знайшлись. Я трохи заспокоївся, але залишався злий на Кицю. Та й на інших теж. Вони ж знали її наміри, а може й підтримували.
Ненавиджу, коли хтось вирішує, що для мене є добре, а що погано.

Швидко розібравшись з своїми контейнерами я пішов обмінювати знайдені скарби на кольорові папірці, не чекаючи Киці.
"Все, більше до них ні ногою!" В мені продовжувала кипіти злість за таке хамське ставлення до мене.

Але по дорозі додому, в парк я вирішив зайти в підвал і віддати Петровичу їхній презент.
- Але ж Ваші знайшлись, - сказав той. - А ці хай будуть про запас. Та й похолодало вже. Краще двоє штанів одягати.

Почувши категоричну відмову залишитись в підвалі, Петрович дав мені ліхтарик з підзарядкою від сонця і рацію.
- На всяк випадок, - сказав він. - Тут все просто. Натискаєте цю кнопку - говорите, відпускаєте - слухаєте. А цей кусок дроту - до антени і хай стирчить з ями, щоб можна були і звідти говорити, не вилазячи на поверхню. А в мене теж така.
Я не став заперечувати, подякував і вийшов.

Вже в парку постарався переключитись на обдумування своїх задач: треба побачити жінку з рюкзаком і поговорити з нею.
Але це мені погано вдавалось. Збуджений мозок був здатним лише на емоційну реакцію і все повертався до колег, що так підло вчинили зі мною.
"Вони ж хотіли як краще" -  намагався я виправдати їх. Та цей аргумент був нікчемним порівняно з тим внутрішнім обуренням, яке викликав їхній вчинок.

Походивши з годину доріжками парку я трохи заспокоївся, поступово повернулась здатність мислити.
Отже, що ми маємо? Про себе я не дізнався нічого нового, крім конспірологічних гіпотез Нюпа. Але як їх можна перевірити?

Допустимо, що Нюп правий. Що я й справді зробив щось цікаве, чим зацікавились спецслужби чи мафія. Відмовився співпрацювати з ними і в результаті якихось впливів втратив пам'ять.
 
Як би вчинили ці спецслужби? Викинули б на смітник і забули?
Навряд чи. Напевне спостерігали б, чи не повернеться пам'ять. Навіть робили б щось для цього. Але вже іншими методами.
   
Осінній сон 23

Пам'ять - це асоціації, зв'язки. Щоб її розбудити, відновити, потрібні умови, які б сприяли відновленню розірваних зв'язків за допомогою підходящих асоціацій. І в той же час відсутність тих умов, які викликали цей розрив. Тобто відсутність почуття неволі.

Зараз я почуваюсь вільним. Але які можуть бути в бомжа враження, щоб викликати пам'ять про науку? Інші бомжі? Смішно.
 
Але якщо це не звичайні бомжі-п’яниці? Якось дуже вдало підібраний тут колектив. Практик-технар Петрович, теоретик Нюп, що займався еліксиром і інтелектом.
Є в мене щось спільного і з першим і з другим.
 
Ще коли вчився в восьмирічній школі в глухому селі, то ремонтував телевізори. Це при тому, що ніхто мене не вчив цьому, не було в мене ні радіодеталей ні приладів, навіть простого тестера. Хіба що пробник з батарейки і навушника. Часто навіть схем не було.
Але якось знаходив неполадки і виправляв.
Один випадок особливо запам'ятався. Запідозрив я несправність високовольтного трансформатора в генераторі  розгортки. Внутрішній обрив. Таке не ремонтується, він весь залитий пластмасою.
Я відбив пластмасу, голкою проштрикнув кілька шарів витків, поки не вийшов на контакт, відмотав ті шари, припаяв, залив все парафіном і той телевізор працював ще багато років.
 
Отже, Петрович має розбудити в мене пам'ять експериментатора. А Нюп - теоретика. Дискусії між ними мають сприяти активній роботі мозку і відновленню асоціативних зв'язків.
А яка роль Киці? Вона теж в цій команді? Схоже на те. Для створення невимушеної, неформальної атмосфери, щоб ніяких підозр не виникало.

Все це, звичайно, фігня. Але, на всяк випадок, якщо щось згадаю чи взнаю, то не спішитиму їм розказувати. Ну, хіба щось незначне, щоб не втратили надії і інтересу до мене. І не припинили цей експеримент несприятливим для мене чином.

Ну а жінка з рюкзаком, вона теж з цієї компанії, чи вони про неї не знають? В усякому разі такий варіант теж треба мати на увазі. Якщо раптом при розмові з нею щось згадаю, то не подаватиму виду. Але сьогодні, схоже, я її вже не побачу. Та й втомися, проголодався і замерз. Піду в свою барлогу, а завтра продовжу.

------------------------

Три дні чергування пройшли безрезультатно. Якщо мова не про здоров'я. Схоже, я таки простудився.
 Весь трясусь і не можу зупинитись. Напевне висока температура.
Та й аритмія розгулялась. То три удари за секунду, то пару секунд жодного. То  сильні, що аж грудна клітка підскакує, то і пульсу не прослуховується. Слабкість, ноги підкошуються. Задишка, аж в горлі пече. Та ще й послідовність скорочень передсердя і шлуночка порушується. Серце калатнуло, а пульсу нема. В такому режимі воно довго не протягне.

Напевне є якісь препарати від аритмії, але де ти їх візьмеш? І за що?
Звернутись до колег? Не зручно. В них теж зайвих грошей нема, щоб на якогось чахлика витрачати. Кому він потрібен? Нема грошей - поганяй до ями.

Схоже, я її вже не дочекаюсь. Та  й що з того, навіть якби й дізнався про своє минуле. Вже однаково. Пізно.
Але я не можу просто так піти. Нічого не сказавши. А що ж  я можу зробити? Ні, таки дещо можу.

Я повільно пішов вглиб парку до своєї барлоги. Взяв кусок картону і моток  липкої стрічки. Як же Киця її називала? Не пам'ятаю. Та й не моток це, а так, пару метрів залишилось. Знайшов в смітті.

Ледве виліз нагору. Зіперся на дерево, треба відпочити.
 
Так, вперед. Ага, ось і вуглинка. Шашлики, напевне, хтось готував.

А ось і ця стежка, на якій я бачив її. І дерево помітне.
 
Прив’язав картонку до дерева і великими буквами написав: "Я любив тебе все життя".

Постояв, подивився і дописав: "Прощавай".

Ще постояв, подумав і закреслив добавку.

Відійшов трохи назад, подивився і пішов навпростець до своєї ями.

На душі стало спокійно і легко. Ніби я зробив щось важливе. Найважливіше в цьому житті.
 
Тепер - додому.

Як же далеко.

Дійшов.

Чи зможу спуститись? Треба відпочити.

Спустився. Тепер би ще забратись на теплу трубу.

Стану на ящик. Як же трясуться ноги.

Ящик висковзнув з-під ніг і я впав на спину, сильно стукнувшись головою об бетон.
 
Треба встати. Але чомусь не можу поворухнутись.

Та,.. яка різниця...
   
 
Повна версія