Раді Вас бачити! » Увійти » Створити новий профіль

Читальня вихідного дня

Аятол. Бунт ангелів 2.

- Ей, ти чого розлігся? - чорт стояв біля ліжка з невдоволеною мордою. - Я чекаю його чекаю, а він... В тебе ж зараз за планом прогулянка, а не сон.
Я відвернувся до стінки. Мало ще гад назнущався наді мною, але все, досить, більше на його  провокації я не піддамся!
- Ти що, передумав? Що сталось? - вдається ж йому зображати щире здивування і прикидатись святою наївністю.
Я мовчав. Чорт теж замовк і ніби задумався.
- Може ти побоявся через стіну пройти? - висловив він здогадку.
Я хмикнув. Цікаво, що ця рогата скотина ще придумає.
- Ох, я балда! - ляснув раптом він себе по лобі. - Я ж забув тобі пароль сказати. Вставай, зараз все вийде.
- Сам йди, я вже повернувся.
- Ну пробач, забув, з голови вилетіло, чомусь вирішив, що ти знаєш, адже ти вже там раз був, - його голос підкупляв щирістю.
- І в кого з нас склероз? Я там вже два рази був. І без  всяких паролів.
- Так то  я тебе проводив. А тепер хочу, щоб ти сам попробував. Не водити ж тебе весь час за ручку.
- Я вже попробував.
- Не дуйся, цього разу ти підеш першим. Вставай.
Останній раз йому повірю, якщо і зараз обмане... Я встав і поплентався до стінки. - Кажи пароль.
- "Двері назад!"
- Двері назад, - сказав я і простягнув руку до стіни. Стіна як стіна. - Ну все, з мене досить! - я починав закипати.
- А, пробач, це для мене вони назад, а для тебе на той бік - вперед.
- Двері вперед! - стіна чомусь і на цей  пароль не зреагувала. А може дурить мене рогатий і продовжує насміхатись?
Я подивився на нього. Вигляд чорта виражав щире здивування. Прикидається?
- Ох ти й балбес! - раптом вигукнув він радісно. - Ти ж матеріальний і хотів пройти через матеріальну стіну!
- Ну я теж балбес, - добавив примирливо, помітивши мій погляд і стиснуті кулаки. - Перед тим треба стати віртуальною копією.
- І як же я нею стану? - процідив я крізь зуби.
- Просто скажи: "Віртуальна копія".
- Віртуальна копія. Двері вперед.
Стіна продовжувала прикидатись простою стінкою.
- Ти, напевне, уявляєш собі, що наштовхнешся на стіну, - висловив геніальну здогадку рогатий.
- І, як не дивно, моє припущення підтверджується. Чого б ото?
- А як же інакше! В віртуальному світі що придумав, уявив - те й реальне.
- Але ж я поки що в матеріальному світі.
- Як тільки ти сказав: "Віртуальна копія" цілу секунду твої уявлення реалізуються і тут.
- А може краще вийти через двері? Мені легше уявити, що відчиняються двері ніж стінка.
- Навпаки! - хвостатий замахав руками. - Двері ти кожен день відчиняєш і добре уявляєш, що за ними площадка, заставлена сусідами велосипедами, бордами, самокатами, м'ячами... Уявити щось інше тобі важко буде.
- А що  я повинен уявити за стіною?
- Нічого. Просто уяви, що проходиш крізь  неї.
Після н-ної невдалої спроби ми присіли. Я на стілець, чорт на хвоста.
- Да-а-а, - тихо і протяжно вимовив він, - ти не тільки тупий, а й уяви зовсім не маєш.
- Що ти сказав?
- Не зважай, це я так, задумався.
- Ти щось про мене сказав.
- Ні-ні, це я взагалі про людей. Всі вони такі необ'єктивні стосовно своїх талантів...
Я вскочив зі стільця і  пішов до стіни, вимовляючи на ходу потрібні формули. Стерпіти образу всього людства я не міг.  Не зупиняючись, рішуче ринувся крізь ненависну перешкоду.

Ура-а! Вийшло! Стіна лишилась позаду і я відчув, що падаю в якусь темінь. Чи це так повинно бути? Минулі  ж рази нічого подібного не було.
Падіння припинилось найтривіальнішим чином. Я з розмаху гепнувся спиною на дно глибокої ями. Все тіло пронизав нестерпний біль. Останнє, що  я відчув, це хрускіт кісток і перетворення внутрішніх органів в кривавий фарш.
Я лежав на спині, не в змозі поворухнутись і дивився на світлий кружок неба десь високо вгорі. Свідомість чомусь не покидала мене. Але в ній крутилась одна тільки думка: "За що?". Я не розумів, чому він так зі мною повівся. Чого-чого, а такого я точно не чекав. Ангел називається. В архангели хоче. Хвостатий друг.
Але чому я не вмираю? Чи це вже вічно прийдеться таке терпіти, дивлячись на далекий світлий кружок неба? Два світи врятував. Я відчув, як дві сльозинки повільно котяться від очей кудись до вух. О, виявляється я можу не тільки відчувати біль і думати, а ще й плакати. Саркастична посмішка скривила мій рот. Чи то тільки здалось?
Раптом на фоні світлого круга з'явилась рогата морда.
- Ей, ти чого там розлігся? І тут поспати вирішив? Вилазь, нам ще йти далеко, - крикнула вона.
Так це, виявляється ще не дно? Він приготував для мене і щось більш вишукане? Але чому? Що я зробив не так?
- Ти що, справді розбився? - його схвильований голос виражав щире занепокоєння.
Вміє ж гад знущатись.
- І за що мені така кара господня! - з пафосом вигукнув чорт. - Ведмедя легше видресирувати ніж це дебільне створіння. Скільки разів пояснював: тут що уявиш - те і буде. А йому хоч кілки на голові теши...
Я мовчав. То це я, виявляється, ще й винен... І це йому кара... Слів нема.
- Ти хоч чуєш мене? Попробуй кліпнути, порухай очима, це повинно в тебе вийти.
Я спробував. Дійсно можу.
- А тепер порухай губами, пальцями рук, кистями... Тепер пальцями ніг... Тепер уяви, що нічого не болить, що ти цілий, здоровий і енергійний.
Як не дивно, але це й справді працювало. Незабаром я підвівся, помахав руками, повертів головою, порухався по всіх можливих ступенях свободи. Ще ніколи не почувався так добре. Навіть аритмія припинилась.
- Ну все, вилазь! - радісно вигукнув рогатий.
- Як?
- Як хочеш. Можеш уявити себе пташкою і вилетіти.
Я задумався, якою б пташкою уявити себе.
- Стій! Зупинись! Нічого не роби! - в голосі чорта звучала непідробна тривога. - Залишайся як є, я тебе зараз витягну звідти.
Раптом він почав швидко витягуватись вниз, перетворившись на драбину, яка опустилась біля моїх ніг.
Я стояв в нерішучості. Хоче, щоб драбина обламалась і я знов гепнувся? А фіг вам, я горобець стріляний, в разі чого перетворюсь на м'яча. Чи краще на пташку, бо м'яч однаково в ямі залишиться. В орла. Ні, орла я ніколи не бачив, краще в ворону. Вороною то я зможу себе уявити.
Заспокоєний цією думкою я рішуче ступив на драбину і почав підніматись, очікуючи з усмішкою якоїсь чергової підлості від цього підступного чорта.
На поверхню вибрався без пригод, з двояким почуттям і полегшення і деякого розчарування, що не вдалось посміятись над рогатим.
Залишити б його тут драбиною, цей імідж йому більше підходить, а самому торбу з душею на спину і додому. Хоча ні, встигну ще. Чого б це мені тікати? Я тут вже освоївся, почуваюсь досить  впевнено. Та й хвостатому треба буде ще  віддячити за його знущання і мої переживання.
Але що робити з цією драбиною? Я маю перетворити її знов в чорта, чи вона сама? Я спробував уявити, як вона скорочується знизу вгору, складається і перетворюється в мого рогатого. Але моя уява чомусь не спрацювала.
- Ей, ти тут? - я легенько труснув за верх драбини. Зненацька вона розсипалась на куски, які з гуркотом впали на дно ями. Тільки димок піднявся.
Я з тривогою в серці вдивлявся в яму, намагаючись там щось розгледіти, але нічого крім чорноти не бачив.
Хоч він і гад, але чомусь стало шкода хвостатого. Все-таки він мене хотів витягнути, перетворившись на драбину.
   
Аятол. Бунт ангелів 3

- Не нахиляйся ти так, а то знов гепнешся, - голос за спиною прозвучав настільки неочікувано, що я ледве втримався, щоб не звалитись в яму.
- Як же ти виліз? - я був ошелешений.
- Димок бачив?
- Ясно, - сказав я. Хоча мені нізащо не прийшло б на думку, що можна і в дим перетворитись.
- Ну вставай, підемо, - його голос прозвучав якось аж надто буденно.
- Це ти мене так дресирував, кинувши в яму? - робити вигляд, ніби нічого й не сталось мені не хотілось.
- Я тебе не кидав, ти сам впав.
- Але ж ти знав, що за стіною яма, і не попередив мене, - з докором в голосі сказав я.
- Не знав. Коли я виходив,  її тут не було.
- Звідки ж вона взялась за кілька хвилин?
- Якийсь жартівник створив.
- Нічого собі жарти.
- Це з найбільш невинних. Ангели люблять жартувати. Треба ж якось персоналу розважатись.
- А чому ти не захотів, щоб я в пташку перетворився і сам вилетів? Хотів свою дружбу і корисність продемонструвати? - я прискіпливо подивився на рогатого.
- Ти розумієш, якщо в щось перетворюєшся, то ним і стаєш. А в тебе і так мізки курячі, а перетворився б ти в горобця, то стали б гороб'ячими. І чи захотів би і чи зміг би горобець перетворитись знов на людину? А навіщо мені горобець? Вже краще ти.
- Дякую за комплімент і високу довіру.
- Була б в тебе душа, - продовжив він, - то такі перетворення можна було б робити безпечно. Душа при цьому не змінюється і це дає можливість повернутись. Але ж в тебе нема зараз душі.
- Так і в тебе нема, - я кивнув на зав'язану чорну торбу.
- Я зберігся в хмарному сервері.

- А знаєш, чому ти мене весь час називаєш тупим, дебілом, з курячими мізками? - в моєму погляді була суміш неприязні і співчуття.
- Напевне тому, що я чесний і об'єктивний, - його морда виражала щирість.
- Тому що ти сам такий. А, принижуючи мене, ти ніби піднімаєшся в своїх очах, - я вирішив розставити всі крапки над і, і висловити все, що думаю про нього.
- Ти згадай яким ти прийшов до мене в перший раз. Ким ти був? Лузером, нікчемою, гіршим серед найнижчого класу ангелів. Скільки тобі років? Напевне від створення світу. І чого ти був досяг за своє життя? А за якісь кілька місяців знайомства зі мною ти став відомим, знаменитим, можна сказати зіркою. Навіть Ая про тебе знає.
- А чого ти досяг за своє життя, пане Поїв-Поспав? А завдяки мені ти вже третій раз Тут. З самою Аєю говорив. І ще на тебе покладена важлива місія.
Може окремо ми нікчеми і лузери, але разом - ми сила, - добавив він вже примирливо.
- Точно, два дебіла - це вже сила. На таких як ми два світи тримаються. Тупий і ще тупіший, - зіронізував я.
- Хто ще тупіший?
- Замнемо для ясності, - я недвозначно глянув на хвостатого.
- Точно, це не те питання, де нам обов'язково треба досягти консенсусу. Тут кожен може залишатись при своїй хибній думці, - зміряв він мене таким же поглядом.
- Ну так що, йдемо далі? - я підвівся.
- Так, не час теревені розводити, нас чекають великі справи, - він рушив вперед.
- Торбу не забудь, - нагадав я.
- То я спеціально тебе на уважність випробовував, - чорт повернувся, взяв чорну торбу і ми вирушили в невідоме, але значуще для обох світів майбутнє.

- А яму що, так і залишимо?
- А що ми можемо зробити? - він розвів руками.
- Якщо її хтось створив, то так само можна й знищити.
- Хто створив, той і може. І ніхто інший.
- Це що, таке правило в цьому світі? - здивувався я.
- Це загальне правило всього віртуалу. Чи якоїсь локальної його частини, де ми знаходимось.
- Але ж ми можемо закрити її кришкою?
- Можемо, але не хвилюйся, швидше всього той жартівник створив яму на певний час. Скоро вона сама зникне.

- Послухай, ми вже стільки часу знайомі, а я так і не знаю як тебе звати. В тебе є якесь ім'я? - поцікавився я.
- Є, але ти його однаково не запам'ятаєш.
- Це ж чому?
- Старий ти вже. Сам знаєш яка в тебе пям'ять. Та вона, схоже, і замолоду була не ах.
- А ти скажи і тоді подивимось, запам'ятаю я чи ні.
- Ти розумієш, - зам'явся рогатий, - я щось і сам не можу його згадати. Ми ж ідентифікуємо один одного по душах.
- Як же ти міг забути? Ви ж не старієтесь, - здивувався я.
- Я не забув. Десь в пам'яті воно є. Просто знайти не можу.
- Як це?
- От уяви, що треба знайти якусь річ в купі сміття. Ключ, наприклад. А чим більша купа, тим важче знайти.
- Це точно, в тебе в голові вели-и-ка купа сміття, - зробив я хвостатому комплімент.
- В тебе хоч і маленька, але потрібних речей там зовсім нема, - знайшовся він. - Ти ж помітив, що я тебе ніколи не називаю по імені, хоч і знаю його.
- І чому? - поцікавився  я. - Релігія не дозволяє, чи боїшся, що твоє спитаю, а ти його забув.
- Скоріше перше, - відповів він після деякої паузи. - Аятол - ніби натяк, що ти маєш якесь відношення до Аї.
- Я не Аятол, а Анатоль, поправив я.
- Це добре, що не Аятол, - зрадів рогатий. А чому Анатоль? Ти що, француз?
- Та ні. Ніби українець.
- Ну, значить Анатоль тобі не підходить, я буду називати тебе По-По.
- А це чому?
- Ім'я повинно виражати суть, а не вводити в оману.
- І яку ж суть воно виражає?
- Поїв-Поспав. От тільки ще не вирішив як наголос ставити, як в поляків, чи французів.
- Та краще звучить з наголосом в кінці. А я знаєш як тебе називатиму? Верх.
- Верх мені подобається, символічно, правильно. А чому Верх? Ти вважаєш, що воно розкриває мою суть?
- Стопудово.  ВЕлика Рогата Худоба.
- Погане ім'я, не звучить, важко вимовляється, придумай якесь інше.
- Ну, тоді Рох, Або Рох-Рох.
- Вимовляється краще, а що воно означає?
- Просто РОгата Худоба. На велику ти не тягнеш, щонайбільше на козу.
   
Аятол. Бунт ангелів 4

Ми йшли ледь помітною стежкою, що петляла якимись луками і чагарниками.
- В мене таке враження, що ми на Землі. Те ж сонце, повітря, голубе небо з хмарками, трава, чагарники, пташки щебечуть, комахи дзижчать, здається я навіть зайця бачив, - прокоментував я свої враження.
- А що ж ти думав, що музей лише для людей? Що ви чимсь такі особливі? Ая постаралась створити віртуальний образ Землі з хорошою деталізацією. І не тільки теперішнього часу, а й минулих часів з кроком у мільйон років. А в періоди швидких змін і частіше.
- Де ж воно все поміщається?
- В віртуалі цілі всесвіти можуть поміститись. Практично нескінченна їх кількість.
- Так це можна подивитись і землю періоду динозаврів? - зацікавився я.
- Чому подивитись? Можна і прогулятись.
- А ефект метелика? Не нашкодить така прогулянка? Не змінить чогось важливого? - я хотів показати свою ерудицію і зацікавленість судьбами світу.
- Ну це ж музей. Ти не можеш змінити того, чого не створював.
- А хто така Ая і навіщо вона створила цей світ-музей? - це питання було для мене найбільш незрозумілим.
- Якась розумна сутність віртуалу.
- А багато в віртуалі таких сутностей?
- Думаю, що значно більше ніж світів. Цілі цивілізації є.
- Так а чому вона зацікавилась нашим світом? Чим він цікавий? Навіщо вона цей музей вирішила створити?
- Тільки не подумай, що ваш світ справді комусь цікавий. В віртуалі є безліч і значно цікавіших світів.
- Так в чому ж справа?
- Життя, розум, цивілізації в віртуалі - справа дуже звична. А от щоб зі звичайної матерії склалось щось таке складне - це справді незвично.
От уяви собі, що маленька дівчинка дивиться на небо. І там зі звичайних молекул води складаються якісь складні образи - хмарки. Вони різної форми, ростуть, змінюються, зникають. Весь час неповторні. І от їй захотілось зробити колекцію їх фотографій.
- Ясно, - сказав я, хоча мало що мені було ясно. Та, напевне й рогатому теж.

Тим часом ми пройшли невеличкий лісок і опинились на роздоріжжі. Прямо на траві стежки лежало щось схоже на велику картонку, на якій вуглиною намальовані стрілки і написи. Прямо - "Рай", наліво - "Інферно", направо - "Долина Ангелів".
- Нам куди, в Інферно? - я рішуче повернув наліво.
- Ні, ти ще не готовий, спочатку підемо до своїх.
Я ображено знизав плечима, хоча десь в глибині душі, ну в глибині, де має бути душа відчував, що хвостатий в чомусь таки правий.
- Ну, до своїх, так до своїх, - не менш рішуче я повернув направо.
Оглянувшись,  побачив, що чорт в нерішучості все ще стоїть на перехресті.
- Ти чого? Забув хто наші, а хто німці? - піддів я рогатого.
- Та щось мені здається, що Місто Ангелів наліво, - не впевнено сказав він.
- А стрілки на картонці показують, що направо, - навів я вбивчий аргумент.
- Їх міг якийсь жартівник намалювати. А моя інтуїція підказує, що наліво, хоча я і не впевнений, бо при переході через Твердь може симетрія мінятись.
- А моя інтуїція підказує, що направо, - навів я не менш вбивчий аргумент.
- Інтуїція - це не усвідомлений висновок з практики, - сказав чорт. - А в тебе тут нульова практика орієнтації.
- Зате в мене велика практика спілкування з тобою, і якщо твоя інтуїція щось підказує, то треба робити навпаки.
- Ну, як знаєш, - під напором моїх аргументів здався хвостатий. - Я то майже нічим не ризикую. В разі чого мене можуть обміняти, чи скажу, що вирішив на їх бік перейти, несу ось душу на перепрошивку, - він зробив рух торбою. - А тобі то надіятись нема на що. Ти тут взагалі поза законом і жодна конвенція не захищає твоїх прав. От на кому вони компенсують своє невдоволення принципом невтручання.
Слова чорта мені не сподобались. Можливо тому, що в них було якесь раціональне зерно, але я рішуче відкинув сумніви і впевнено заявив: - Не бійся, в разі чого я тебе врятую, зі мною не пропадеш, разом ми - сила.
Підбадьорений моїми словами чорт ще більше опустив голову і підібгав хвоста, але все ж плентався за мною, часом озираючись.
- А ти помітив, що напис на дороговказі українською мовою? - я гордо поглянув на хвостатого. - А я завжди відчував, що українська - найперша, найстаріша мова. Не даром же вона стала такою забутою, що залишилась лише десь в глухих селах, - повчав я чорта.
Він продовжував мовчати. Бо чим тут заперечиш? Факти - річ вперта. Проти фактів не попреш.

- А подивись яка природа кругом! Які кольори, які запахи! - я старався розвіяти останні сумніви хвостатого. - Хіба це не свідчення того, що ми на правильному шляху, що наближаємось до міста ангелів. От якби попереду був дим, вогонь, руїни, то я б погодився, що ми помилились, повірили якійсь картонці, якомусь прохвосту, що намалював її.
Мої аргументи були переконливі.  Тож чорт нарешті підняв голову і йшов, уважно поглядаючи в різні сторони.
Раптом він ойкнув і присів в траву.
- Що, бджола за ратицю вкусила? - чорт сидів, обхвативши ногу. Нога була в якійсь бляшанці, яку він намагався скинути.
От же ж нещастя, і тут, на такій чудовій природі умудрився знайти бляшанку на свою лапу. Я залишив його за цим смішним заняттям і продовжив милуватись природою.
Раптом в небі щось появилось і швидко наближалось, збільшуючись в розмірах.
- Привіт, Аятол! - сказало це миле створіння з прозорими крильцями приємним, душевним голоском.
Переконувати, що я не Аятол мені чомусь не хотілось. Охота їм так мене називати - то їхня справа. І це ж не вона перша. Можливо і справді мене щось зв'язує з Аєю. Я непомітно втягнув живота, розправив плечі і привітно помахав рукою.
Створіння опустилось біля мене в траву і виявилось милою дівчинкою років п'ятнадцяти з ідеальною фігуркою. Крильця кудись зникли.
- Куди йдеш? - спитала вона.
- В Долину Ангелів.
- Ой, і охота тобі йти в той гадючник. Пішли зі мною, я тут такі місця знаю, не пошкодуєш, - глянула з-під лоба чарівним поглядом.
- А ти хто? - спитав я, не придумавши нічого розумнішого.
- Фея.
- А звати як?
- Еля. Ну, то йдемо? - вона знову глянула поглядом, що не давав шансів на відмову.
- Гони його в три шиї! - закричав раптом чорт, все ще продовжуючи стягувати з лапи бляшанку.
- А це що таке? Воно з тобою? - кивнула Еля в бік рогатого.
- Ну, нам по дорозі було, - невпевнено почав я. Відрікатись від свого хвостатого друга було якось незручно. Але хіба він мені друг? Просто перший з цього світу, кого я зустрів. Але ж це не значить, що в мене не може тут бути інших  друзів. Чи навіть більше, ніж друзів.
Мої сумніви перервав свист бляшанки, що пролітала мимо мене. Чорт нарешті звільнив лапу і запустив бляшанкою в фею. Та якимсь дивом встигнула порхнути вгору.
- Долина Ангелів в протилежний бік, - крикнула вона, зробила над нами коло і полетіла.
- Чому ти її прогнав? - я незадоволено подивився на рогатого.
- Кого? Бородавочника?
- Якого ще бородавочника? Фею.
- Фею! - розсміявся чорт. - Ти його душу бачив?
- Я якось не подумав про душу? - зізнався я. - А яка в неї душа? Хіба може в такого милого створіння бути погана душа?
- Та в тому то й справа, що душі не було видно, він перемкнув її в режим інкогніто.
- А так можна? Це не заборонено?
- Не заборонено, але й не вітається. Це ніби у вас в балаклаві містом ходити.
- Звідки ж ти знаєш, що то не фея, якщо душі не бачив?
- Та бородавочники полюбляють такі жарти. Їх почерк.
- А хто такі бородавочники?
- Фу-у, такі гидкі потвори, - зморщив чорт носа.
- А навіщо вони тут? Вони теж ангели?
- Кажу ж - потвори. В Раю працюють, там всякі є. Контингент же Раю дуже різний, і індивідуальні смаки кожного треба задовольнити.
- А може то все ж фея була? - сказав я з жалем.
- Може, але скоріш за все бородавочник вульгаріс.
- Чому вульгаріс? Досить миле створіння.
- Вульгаріс по латині значить звичайний, - пояснив чорт.
- Ми не вчили в школі латини, - огризнувся я.
- Що ж ви взагалі вчили? - рогатий дозволив собі зверхньо насмішкуватий тон.
- З іноземних чи то німецьку чи французьку, забув вже, - я зробив вигляд ніби не помітив його тону. - А ще, певне, російську і українську. Тільки не пам'ятаю, яка з них вважалась рідною, а яка іноземною.
- Ясно, - сказав чорт, - я так і думав.
- А чому це вона сказала, що ми не в той бік йдемо? - перевів я розмову в більш конструктивне русло.
- А чого ти чекав від бородавочника?  Щоб він правду сказав?
- Може то фея і сказала правду? Може нам таки піти в інший бік?
- Е ні! Тепер то я точно знаю, що ми на правильному шляху, - впевнено заявив рогатий.
- Звідки така впевненість?
- Бляшанку бачив?
- Ту, в яку ти вступив і ледве  стягнув, порізавши шкуру? Що то таке було? Міна?
- Банка з під елю.
- Елю? А що воно таке?
- Хмільний напій такий.
- А вона казала, що її Еля звати, - задумливо промовив я. - А чому ти думаєш, що ми на правильному шляху? - продовжив  після деякої паузи, - Як ти по бляшанці це визначив?
- Ну а де ж ще залишають сміття на природі?!
   
Аятол. Бунт ангелів 5

Деякий час ми йшли мовчки. Я ще любувався краєвидами, але все частіше дивився під ноги.
- Чому ми все пішки йдемо? - нарешті не витерпів я.
- А ти хочеш на трамваї під'їхати? - скривив морду в посмішці рогатий.
- Можна було б як ця, - я кивнув на небо, - як цей.
- Тут транспорт не потрібен. В віртуалі можна моментально переміщуватись куди бажаєш, навіть в другі світи. Але Ая хоче, щоб і  персонал використовував способи переміщення схожі на земні.
- Але ж часом ви користуєтесь віртуальним переміщенням. Минулі рази я ж зразу  опинявся в потрібному місці.
- Нам зараз не можна привертати до себе уваги. Вони, - чорт кивнув назад, - моніторять віртуальні переміщення, а на квазі-матеріальні не звертають уваги, оскільки не бачать в них загрози.

Сміття стало попадатись все частіше. Нарешті пішли цілі масиви сміття, цілі гори, між якими петляла наша стежка. Видно було, що ми наближались до цивілізації.
- Це спеціально так роблять? - я був шокований побаченим. Як це контрастувало з чудесними природними краєвидами, де ми проходили раніше. - Навіщо це? Чому його не переробляють, не знищують?
- О, не питай, це болюче питання, це проблема, - зморщив морду рогатий.
- Що за проблема? Навіть в нас сміття переробляють. Ну, не конкретно в нас, а в нашому світі.
- У вас з цим простіше. Я ж казав,  що тут можна щось змінити чи знищити тільки те, що сам створив.
- Чому ж його не знищують ті, хто створює?
- Безвідповідальність, відсутність культури. Захотілось комусь баночку елю на природі - шпок - створив. Випив, а баночку викинув, замість того, щоб знищити.
- А хіба важко її знищити?
- Та ні, треба лише уявити, що її нема.
- А чому тут цілі гори сміття?
- Ми на понедільниках збираємо і виносимо сюди.
- На чому, на чому?
- У вас суботники, а в нас понедільники. Тому й понеділок - важкий день.
- І що, нічого з цим не можна зробити? Ви ж так весь віртуал сміттям заповните.
- А що тут поробиш?
- Можна випускати товари централізовано, а тару звозити туди ж на утилізацію.
- Не зручно. Всім не вгодиш. А так кожен собі що хоче, те і створює.
- Або якісь помітки щоб були на упаковці ким це створено.
- Будуть створювати з мітками сусіда, щоб підставити.
- Не думав, що така проблема може бути, - я був у край здивований. - А як же там, в Інферно?
- Не будуть же серафими смітити. Та й тут взагалі зовсім не обов’язково їсти-пити. В віртуалі існування, переміщення, творення зовсім не потребує енергії чи матеріалів. Серафими в творчості знаходять задоволення, а от нижчим категоріям як ще радість отримувати, як не їсти, пити, розважатись. Ну, я думаю тут ти мене прекрасно розумієш, - він з усмішкою глянув на мене.

Нарешті в далечині показалось місто ангелів. Мені стало ясно, чому його називають долиною. Бо з усіх боків його оточували гори сміття.
Та й сам вигляд міста мене сильно розчарував. Я очікував побачити щось незвичайне. При їх то можливостях.
Зверху місто виглядало як бджолині щільники, вздовж і поперек порізані доріжками різної ширини.
Ще більше я був розчарований коли ми зайшли в місто.
Вздовж доріжок в кілька поверхів стояли абсолютно однакові сірі кубики з стороною біля двох метрів. І все. Більш нічого. Ні дерев, ні транспорту, ні будинків.
- Оце в таких умовах, в цих конурчинах живуть ангели? - вперше я подивився на свого чорта з співчуттям.
- Майже як ти, - уїдливо сказав рогатий. - Що там в тебе? Койка з дірявим матрацом і два замусолених, аж коричневих  простирадла.
- А що ти від них хочеш, щоб вони білосніжні були, якщо мені лінь весь час роздягатись, а часом і роззуватись. Та й не завжди вони такі. Раз в два роки сестра приїжджає, викидає їх і стелить нові.
- А я на сіні сплю, - без жалю повідомив чорт.
- Та тобі сіно в самий раз, - я виразно глянув на хвостатого. - А я за заповіддю Ісуса живу.
- Це за якою?
- Не складати собі скарбів на землі. До речі, він у вас тут, в Раю?
- А де ж йому бути?
- І що він тут робить?
- Закликає ходити по містах ізраїльських і  звіщати про скорий прихід Царства Божого.
- І все?
- Ну, ще пропонує всім їсти його тіло і пити кров.
- Цього я ніколи не розумів. А от щодо скарбів на землі, які може моль з’їсти - тут я з ним повністю згоден. В мене в шафі всю одежу моль поїла, а в тумбочці і крупи і сухофрукти...
- А можна його провідати? - спитав я після деякої паузи, - Бо я  живого ніколи й не бачив, лише на фотографіях.
- Можна, думаю він навіть взяв би тебе своїм учнем, там всі такі як ти, - впевнено заявив рогатий, - Апостолом одної заповіді.
- А до речі, правильна мисля! - я з захопленням подивився на свого хвостатого друга. - Одній людині зрозуміти і сприйняти всі заповіді просто неможливо, а от якусь одну, яка резонує з струнами твоєї душі - цілком. Тож і апостолів має бути стільки, скільки заповідей. А інакше не уникнути спотворень і перекручувань через нерозуміння.
- Звідки ж в тебе струни душі, якщо душі нема?
- Душі нема, а струни є, - я дивувався тупості чорта. Таких простих речей не розуміє.
- А звідки ти знаєш про Ісуса і його заповіді? - поцікавився рогатий.
- Якісь божі люди до мене років зо два ходили, Біблію читали, ще якісь тоненькі брошурки приносили, розказували багато цікавого.
- Що за божі люди?
- Свідки якогось єврейського бога, імені не пам'ятаю вже, але не Ісуса. А ще запрошували мене в Америку поїхати для подальшого навчання. Добрі такі люди, навіть обіцяли допомогти від квартири тут позбутись, щоб комунальних не платити.
- Чому ж не поїхав?
- Та якраз в цей період і мормони з Америки почали мене навіщати, теж дуже добрі люди, і я не міг вирішити, хто ж з них мені більше до душі. А тут ще сестра приїхала і порозганяла всіх.
- Ясно. А що ще  резонувало з твоїми струнами?
- Маяковський. В школі вчили.
- Що конкретно з Маяковського?
- Що крім свіжо випраної сорочки йому більше нічого не потрібно.
- Ну, це не про тебе.
- Я й не кажу, що про мене. Я кажу, що заділо це мене. Як уявив собі, що в одній сорочці в школу прийшов, та ще й не в дуже довгій... Мені до цих пір кошмари сняться, що сиджу за партою в одній сорочці, і тут вчителька мене до дошки викликає. А мені так незручно, я тягну сорочку вниз, а вона надто коротка... Краще вже бути в одних штанах. Навіть не випраних.
- А я то думав, чого це ти в одних штанах вже більше тридцяти років ходиш, а це Маяковський, виявляється, винен. До речі, можеш і його провідати.
- Та ми ж тут не для екскурсій, а в важливих справах, - пожурив я чорта за його легковажність. - До речі, а куди ми зараз йдемо?
- Спочатку до мене, а там подивимось.
   
Аятол. Бунт ангелів 6


- А чому одні конурчини наглухо стіною закриті, в інших двері чи вікна є, а в деяких зовсім нема передньої стінки, - поцікавився я.
- Кожен влаштовує собі житло на свій смак.
- Не багато ж у вас тут варіантів смаку, - я з усмішкою подивився на хвостатого.
- Та не менше ніж у вас. Тут в деяких такі хороми, цілі палаци в горах чи острови в океані. Це лише вхід, двері в їх особистий світ, а там кожен створює для себе що заманеться.  В віртуалі це не важко, варто лише захотіти і уявити. Хоча декотрі обмежуються і цією конурою, навіть без стінки, добавив він.
На вулицях міста було досить людно, якщо можна так сказати. Скрізь снували ангели з різними крилами і німбами, чорти різних розмірів і форм, схожі на собаку,  козу чи людину, плавали в повітрі русалки, літали феї і дракони, повзали якісь гади і змії з кількома головами, дивились з-під лоба тролі, перешіптувались гобліни, баба Яга кружляла над нами на мітлі, ще одна в ступі. Перелесник ніс кудись Мавку... Зрідка траплялись і люди. Дуже по-різному одягнуті, часом і без одягу.
Якийсь величезний  трьохголовий собака виліз з своєї конури і дивився на нас злими очима трьох своїх страшних морд. Я зупинився в нерішучості.
- Не бійся, це Цербер, - заспокоїв мене чорт.   
Коли ми проходили мимо він так гаркнув, що якби в мене була душа, то напевне б вилетіла з тіла.
- Він чого це? Чимсь ми йому не сподобались, - вимовив я заїкаючись.
- Тупа, зла скотина, - пояснив рогатий, - йому не сподобалось, що в нас душ не видно. Інші, більш виховані і толерантні, промовчали б.
Мешканці долини дивились на нас з цікавістю, деякі з прихованою чи й відвертою неприязню, зрідка привітно усміхались і вітались, піднімаючи руку чи лапу.
- Я думав серед обслуги музею лише ангели і чорти, - здивувався я, - а тут персонажі всіх казок всіх народів.
- А чим чорти і ангели гірші чи кращі за інших казкових персонажів? - не зрозумів чорт. - Але щось сьогодні надто тут жваво, навіть підозріло жваво, - відмітив він. - Чи не Еля твоя попередила їх, що ми йдемо?
- Ага, конспірація у вас  на високому рівні. Але чому вони цікавляться нами?
- Та після викриття тієї афери з душею ми стали тут знаменитими. Чого я натерпівся, хто тільки-но не насміхався наді мною, - хвостатий опустив голову.
- А чому вони називають мене Аятол?
- Обговорювали цей випадок всі кому не лінь. Напевне хтось не дочув, переплутав, і так пішло, - видно було, що йому ця тема не дуже подобається.
- О, дивись! - вирішив я трохи розважити свого хвостатого і показав  на високого чоловіка в смокінгу  (чи фраку, я в цьому не розбираюсь) з маленькими ріжками, ледь помітними з-під чорної шевелюри. - Це хто?
- Мефістофель, - знехотя відповів хвостатий.
- Який вигляд, які манери, який погляд! - захоплено сказав я. - Не якийсь там гібрид собаки з козою, - я демонстративно оглянув свого попутчика.
- Я ж не винен, що ти не доктор Фауст, і уява твоя здатна тільки на такий гібрид, - огризнувся він.

Зрідка серед перехожих траплялись і боги. Посейдон з тризубом, Артеміда з луком, якийсь бородатий старець в білому на хмаринці, Зевс з блискавкою в руці... Більшості з них я, звичайно ж, не знав.
- А що, боги теж прислугою в Музеї працюють? - здивувався я.
- А чим вони гірші за інших? Такі ж герої казок, легенд і вірувань.
Я з цікавістю дивився в різні боки, намагаючись відгадати, кого бачу.
- Ох, скільки їх тут! Навіщо стільки персоналу в Музеї?
- Кожен день сто тисяч душ туди-сюди проходять, - пояснив рогатий. - А кожну ж душу треба вчасно вселити в тіло, вчасно влаштувати в Раю. Ну, влаштувати - це не так терміново, душа може й почекати, нічого їй не станеться.
Так це робота тільки нашого відділу. А ще ж для кожного свій індивідуальний рай треба створити, відповідно до його способу життя, уявлень, вірувань...
- А хіба не можна це якось автоматизувати? - вирішив і я зробити свій внесок в облаштування Раю.
- Так ми ж і є такою автоматизацією, - не оцінив моєї рацпропозиції чорт. - Не Ая ж все це власноручно робить.

- О, дивись, на Ісуса схожий! - вигукнув я, і  показав рукою на перехожого в голубому хітоні і сандалях, що йшов назустріч.
- Так то і є Ісус, - спокійно відповів рогатий.
- Але ж Ісус в Раю! А це - місто обслуговуючого персоналу! - я дивувався тупості хвостатого. Невже він не бачить тут протиріччя.
- Людина Ісус - в Раю, а Ісус-бог - в обслузі Раю. Що тут не зрозумілого? Чим Ісус-бог гірший від інших  богів?
- А що він робить в Раю?
- Ходить серед віруючих в нього, ощасливлює їх своєю присутністю, вислуховує їхні осанни... Що ще богу робити.
- А до Ісуса-людини він заходить?
- Ні, звичайно. Ісус же не вірив, що він бог, завжди називав себе  сином людським.
- А якби Ісус-людина вірив, що він бог, як би він ставився до Ісуса-бога?
- Вважав би, напевне, того самозванцем.
- А якщо людина вірувала в якогось жорстокого, мстивого, ревнивого, кровожерливого бога?
- Ну, тоді він повинен старатись оправдати її сподівання. Сказано ж - кожному по вірі його буде дано.
Я мовчав, обдумуючи почуте.
- Он дивись, Еля твоя, - відволік мене від роздумів чорт, кивнувши на кубик, розмальований квіточками, метеликами і сердечками, з якого вилазила якась потвора.
Якщо ви зможете уявити собі гібрид людини, ропухи, тритона і слимака - то у вас вийде няшка порівняно з тим, що виповзало з своєї розмальованої конури.
- Аятол, привіт! - почув я вже знайомий голосок. Потвора помахала мені своєю липкою, слизькою кінцівкою. - Заходь в гості, чайку поп'ємо.
- Ти мені в вигляді феї більше подобалась, - скривився я. - І охота ж тобі бути такою потворою.
- Собою бути легко і приємно, - весело відповіла потвора. - Але ради тебе я можу й феєю побути. Хоч це й вимагає певних зусиль і концентрації.
- Ну навіщо ж такі жертви? Будеш ще ради мене так себе силувати.
- Та мені не важко, от тільки під час оргазму не можу себе контролювати і стаю собою.
- Тоді тренуйся ще стримувати себе, - я помахав їй рукою.
- Ну як, уявив себе в обіймах такої феї? - чорт дивився на мене насмішкувато. - Але от ми вже й прийшли. Оце мої апартаменти, - показав він на нічим не примітний сірий куб.
- Так ви з нею сусіди? А я так і подумав, що в тебе не лише теоретичні уявлення про її обійми. Вона до тебе, напевне, біленькою кізочкою являлась?
- Замнемо це питання для ясності, - відповів хвостатий. - Ти ж не хочеш, щоб я тобі брехав.
   
Аятол. Бунт ангелів 7

- Дай руку, - чорт простягнув мені свою лапу. Ми без проблем пройшли через стінку його кубика.
Житло рогатого було таке, як він і казав. Пуста кімнатка десь три на три метри і в кутку трохи сіна.
- Тобі що зробити? Можу номер люкс якогось готелю Лос-Вегаса, - він очікувально дивився на мене.
- В час війни не до розкоші, - патетично заявив я. - Буду  як всі.
- Ну, як хочеш, але "всі" тут дуже по-різному живуть. Можу запропонувати й твою койку з порваним матрацом, з якого пружина в  бік впивається.
- Краще без пружини, вона мені вже й так в печінках сидить. Майже в прямому сенсі.
Чорт збільшив кімнату в розмірах і в іншому кутку з'явилось моє ліжко з новим чистим матрацом. Я зразу ж вирішив його випробувати. Яка красота! Можна лежати і на спині і на обох боках, а не скручуватись буквою зю, уникаючи гострих пазурів пружини. Так ось чого мені не вистачало для повного щастя!
- Ну що, перекусимо? Ти б чого хотів? - продовжував демонструвати свою гостинність рогатий. Посеред кімнати з'явився стіл.
- Можна вівсянки з чаєм. Тільки слабеньким і без цукру.
- Анатоль, отямся. Тут ти можеш замовити все, чого тільки душа побажає. Ну, в смислі організм, чи чим ти там бажаєш. Найкращі страви будь-якої кухні світу.
- Тоді яйця, жарені на салі - не задумуючись сказав я. Бо нічого смачнішого в своєму житті не їв. Та й навряд чи щось і є смачніше.
- Курячі? На свинячому? Скільки тобі штук?
- Одне.
- Всього одне?
- Раніше я і три міг з'їсти, а зараз і одним наїдаюсь. Дозволяю собі раз на місяць таку розкіш.
Чорт махнув лапою і в ній з'явилось блюдце з підсмаженим знизу яйцем.
- Я люблю з обох боків піджарене, - скривив я носа. Яйце підскочило на блюдці, перевернулось і стало смаженим з обох боків.
- Не так, це варене, а не жарене.
- Так наша Галя ще й балувана?
- Ти мені краще дай сковорідку, яйце, сала і пучку солі, я сам пожару. Чомусь всі думають, що це просто, а тут ціле мистецтво. Я цього нікому не довіряю, тільки яйця переводять. Треба, щоб білок з обох боків був прожарений аж до золотистої кірки, а жовток всередині ще сирий.
А тепер дістань ще помідорчика, цибулі, часнику і чорного житнього хліба.
- Пахне смачно, можна попробувати? - чорт підніс морду до сковорідки і дивився як голодний собака на кістку.
Я мовчав. Моїй совісті було якось незручно відмовляти хвостатому, але організм вже налаштувався з'їсти ціле яйце і ділитись ні з ким не хотів.
- Та я твого не візьму, тільки скопіюю собі, - заспокоїв чорт мій організм. В нього в лапах з'явилась точно така ж  сковорідка з  яйцем і шкварками. - А пити що будеш?
- Ех, гуляти, так гуляти! - махнув я рукою, - давай какао з молоком і ватрушкою. Сто років не пив.
Поївши і випивши какао я розлігся на новому матраці без випираючої пружини. Ех, і під час війни бувають щасливі хвилини.
Чорт зробив собі ще пару копій жареного яйця, створив  банку елю і розлігся на сіні, потягуючи ель.
- Будеш? - він зробив жест банкою.
- Я спиртного не люблю.
- Це не спиртне, це ель.
- Але ж ти сам казав, що він спиртний.
- Я казав, що він хмільний.
- Що, якийсь наркотик?
- Тут і смакові компоненти, гормон щастя, інші гормони. Знімає стрес, відповідальність, страх,  тривогу, збільшує комунікабельність...
- Ну, якщо так, то можна попробувати, - не впевнено сказав я. - Для воєнного періоду річ, напевне, корисна.
Чорт кинув мені цілу банку елю. Я відкрив і попробував. На смак досить приємний, спирту не відчувається. Зробивши кілька ковтків вирішив на цьому зупинитись. Хто  зна як мій організм на нього реагуватиме.
- Які там в нас  новини сьогодні? - лінивим задоволеним тоном мовив рогатий, осушивши свою банку елю і приступивши до нової.
- А тут телевізор є? - мені теж хотілось почути якісь новини з фронту.
- Телевізора нема, а от каналів - скільки завгодно.
- А як їх дивитись?
- Вибираєш собі канал і дивишся.
- Де вибираєш?
- В уяві, звичайно. Якщо не знаєш, який канал хочеш подивитись, то вибираєш спочатку тему. Ну, новини, спорт, пригоди, природа, Рай, історія...
- А на чому їх дивитись?
- Теж в уяві. Можна вибирати собі точку зору, ніби камеру переміщуєш куди хочеш.
- Ну добре, я потренуюсь, а поки-що розкажи, що там в новинах.
- Футбольний матч між ангелами і чортами. Конкурс потвор, попередній відбір, до участі допускаються всі бажаючі. Ая в Інферно проводить переговори з заколотниками. Сімнадцять ангелів не вийшли на роботу, перепивши елю. Шість чортів пропустили роботу заблукавши в своїх житлах. Один чорт зламав ногу на футбольному матчі. Ще один поранив лапу банкою з-під елю. О, це про мене!
- А хто ж там тебе бачив? Еля? Може вона шпигувала за нами?
- Не обов’язково, на каналах "Природа" можна будь-яке місце спостерігати.
- І можна дивитись, не виходячи з дому, що в місті робиться, в Раю, в інші епохи землі? І бунтарі можуть все це бачити?
- Звичайно. Це все відкриті канали.
- А ми можемо бачити, що в Інферно робиться?
- Що нам захочеться - ні. Але вони повно каналів і для нас передають.
- А подивитись, як інші співробітники живуть? Яке в них житло, чим займаються?
- Ні, то сфера особистого життя. Ніхто не може побачити житла інших. Хіба що в гості запросять. А чому ти питаєш?
- Просто цікаво, яке це повинно бути житло, щоб в ньому заблукати?
- Сходи до Елі, побачиш, - усміхнувся чорт. Тим більше вона й запрошувала тебе в гості.
- До речі, а ким така потвора в Раю працює? Що вона там робить?
- Спокусників розважає,- хіхікнув рогатий.
- Да-а, гострі в них розваги. Уявляю,- я замовк, стараючись уявити розваги спокусників з Елею. Особливо в кінцевій фазі.
   
Аятол. Бунт ангелів 8

Повідомлення занадто довге
   
Аятол. Бунт ангелів 9

Прозора стінка стала напівпрозорою густою сіткою.
- Проходь через сітку, щоб мухи не залетіли, - сказала вона. - Не люблю мух.
На моє здивування я вільно пройшов через сітку. Та навіть не ворухнулась.
Коридорчик роздвоювався. Наліво вгору розширювався, там було світло. Направо вниз йшов круглий хід, напевне в  підвал. Там було темно, віяло холодом, сирістю і якоюсь цвіллю.
Ми звернули наліво.
- А що там? - кивнув я направо.
- Моє помешкання.
- А сюди чиє?
- Це для гостей, вітальня.
Коридорчик закінчився і переді мною відкрився фантастичний краєвид.
Між трьома горами лежало мальовниче озеро. Дві гори поросли чагарниками і деревами. Третя, та що справа від озера, була скеляста. З неї витікала річка і  падала в озеро, утворюючи водоспад. З іншого боку з озера витікала річка, яка петляла луками поміж пагорбами. Один її беріг був піщаний, інший скелястий.
Над озером височів величезний, незвичайної форми кришталевий палац. Двома лапами він спирався на дві гори, а його довгий хвіст по ліву сторону озера роздвоювався, опираючись на обидва береги річки. Чимсь він був схожий на дракона, що задер голову до неба. Дракон був зсередини пустим, лише його шкура утворювала численні кімнати,  коридори, зали, оранжереї, що йшли на багато поверхів вниз і вгору від того місця, де ми знаходились.
Від "шкури" дракона стирчали назовні і всередину вирости в вигляді гілок дерева з потовщеннями на кінцях, що являли собою тераси, балкони, оглядові площадки, зали, комплекси кімнат, галявини з травою і квітками, до яких вели коридори-гілки.
Ми знаходились в великій прозорій залі, що нависала над озером на висоті біля ста метрів. Тут теж росли якісь екзотичні дерева, яскраві квіти, десь серед дерев щебетали птахи, літали різнобарвні метелики.
Я відчував якусь незвичну легкість в тілі і поділився своїми відчуттями з хазяйкою.
- Тут понижена гравітація, - пояснила та.
Ми підійшли до прозорого столика на краю зали і Еля повернулась до мене.
- Ось, тобі - я простягнув руку зі жмаканою в долоні незабудкою.
- Ой,  яка прелєсть, яке чудо! Дякую! - вона з захопленням дивилась на мене закоханим поглядом. - Не чекала я від тебе такого, Аятол. Ти перевершив  всі мої сподівання.
Її погляд, жести, інтонації говорили, що вона готова віддатись мені прямо тут і зараз.
- Та я сам би до такого не додумався, це чорт, - пролепетав я, червоніючи.
В Елі в руках звідкись взялась малесенька кришталева вазочка. Вона поставила її з незабудкою на столик.
- Як він там? Лапа зажила? - спитала вона, не піднімаючи очей.
- Та ніби не жаліється.
- Купатись будеш? - подивилась на мене весело.
- Та я того, без купальника, - промимрив я.
- Так я теж без купальника, - засміялась вона.
- Не люблю води, вона мокра, - я виглядав, напевне, ідіотом. - Та й високо, - поглянув з страхом вниз на озеро.
- А я люблю воду, і люблю купатись, - вона підійшла до самого краю зали.
- Обережно, впадеш! - ні стінки, ні огорожі чи поручнів на краю не було.
- А ти мене спіймаєш і врятуєш! - очі її сяяли і сміялись.
- А, ти ж фея, вмієш літати.
- Сьогодні я не фея, а просто закохана дівчинка, ти ж бачиш, що крилець в мене нема, - вона повернулась кругом на одній нозі, піднявши руки.
- Ти посидь, попробуй фруктів з моїх садів, а я трохи скупнусь, - додала вже серйознішим тоном. На столику з'явились різноманітні фрукти.
- Розумію, - сказав я, пригадавши, що хвилину тому звідси вилетів змій.
Вона провела руками вздовж тіла і її напівпрозорої сукні не стало. Відійшла на кілька кроків назад і з розбігу кинулась головою вниз.
Я завмер від страху, спостерігаючи, як швидко вона наближається до поверхні озера. Але на відстані кількох десятків метрів від води вона зупинилась, перевернулась і так же швидко полетіла вгору. Зависла на рівні нашого поверху і поманила рукою - Приєднуйся, політаємо!
Я стояв в ступорі. Слова кудись поділись і я не міг знайти жодного.
- Це ж не вода, повітря, воно не мокре! - засміялась, перевертаючись. - Не бійся, тут гравітації зовсім нема. Точніше ти сам можеш встановлювати для себе рівень гравітації чи антигравітації за бажанням. Стрибай! Крім того це швидкий перехід між поверхами.
- Можна іншим разом? Зараз я ще якось не налаштувався психологічно?
- Ну, налаштовуйся! - вона перевернулась  і стрілою полетіла вниз. Я трохи подивився як вона борсається в воді і сів за столик.
Щось в мене пересохло в горлі, і я дивився, який би фрукт з’їсти. Простягнув руку взяти щось схоже на виноград.
Раптом на столик сів великий сірий папуга. Він подивився мені в очі і покивав  головою з боку вбік.
- Пр-ривіт, вор-роно, поговор-римо? Кар-р! Кар-р!  - заговорив я до пернатого  голосом папуги.
- Дурень! - сказав той людським голосом, відвернувся і полетів.
Я провів нахабу поглядом і простягнув руку за фруктом. З руки випав шматочок шкаралупи. Я так  і забув його викинути. 
Оглянувшись навколо, викинув нарешті свідка мого кулінарного ляпу в квітки, що росли тут скрізь.
Еля все ще купалась. Тепер разом з нею плавали два дельфіна, які невідомо звідки там взялись. Подивившись, як вміло вона плаває верхи на дельфіні, схопивши двох дельфінів за плавники, чи стоячи на дельфінах, я почав оглядати палац.
Він буз незвичайний не лише розмірами, формою і облаштуванням. В ньому були одночасно різні пори доби.
З лівого боку був день, світило сонце, на голубому небі плавали білі хмаринки з сірими тінями, вище них в синьому небі хмаринки мали форму кольорових пір'їнок, ще вище миготіло щось типу полярного сяйва. Ніколи раніше не бачив такого багатоповерхового неба.
В нашому, центральному секторі був вечір,  м'яке світло червоних і золотистих кольорів вигравало в прозорому кришталі палацу.
Справа, куди дивилась задерта морда дракона була ніч. На чорному небі світили яскраві зірки, зрідка падали, прочерчуючи лінії чи розсипаючись іскрами.
Залетіла Еля, мокра, радісна і збуджена.
- Повітряне джакузі, хочеш?
Я заперечливо похитав головою. Вона зайшла в велику прозору кабінку. Поплававши в потужних потоках теплого повітря  вийшла сухою, але такою ж радісною.
- Перекусимо?
- Та я вже мабуть піду, щось втомився, стільки вражень сьогодні...
- Можеш в мене переночувати, - кивнула на нічний бік палацу.
- Хвостатий буде непокоїтись.
- Ну, не буду тебе затримувати. В мене теж сьогодні ще ділова зустріч, думала відмінити... Передавай від мене привіт своєму хвостатому, - вона дала мені в руку вазочку з незабудкою.
Я хотів їй нагадати, що вазочка то її, але вона настільки мені сподобалась, що я зробив вигляд, ніби не помітив цього.
- А тебе я завжди рада бачити, Аятол, - вона стала навшпиньки і легенько чмокнула мене в щоку. - Заходь.
Я вийшов від Елі з двояким почуттям. З одного боку було полегшення, що нарешті я можу розслабитись, але ж завдання я провалив. Мух вона відсіяла, незабудку віддала.
Чорт вийшов з свого хліва радісний і з захопленням дивився на мене.
- Ну ти й голова, не чекав такого від тебе, - вигукнув він.
- Ось, передала тобі, - я дав йому в лапу вазочку з незабудкою.
Рогатий дунув на квітку і та зникла. Потім запустив вазочку подалі в траву. Там щось пискнуло і пострибало геть.
- Це ти здорово придумав, - продовжив він збуджено вже в конурі. - Я то, по-правді сказати, і не сподівався на мух і квітку, а от твоя шкаралупа спрацювала на всі сто. Є канал! - не бачив я ще хвостатого таким радісним. Схоже і в нього патріотизм пробудився і він готовий до активної боротьби.
Я скромно опустив очі і не став ділитись з хвостатим деталями геніальної операцію з шкаралупою.
   
Аятол. Бунт ангелів 10.

Чорт влігся на своє сіно, закрив очі і радісно усміхався. Напевне вже обдумує деталі операції, як ми виведемо потвору на чисту воду. А може там ціла організація, ціла агентурна мережа? Це ж зручно під виглядом приватних візитів, що не викликають ні в кого підозри, зустрічатись з своєю агентурою.
Азарт рогатого передався і мені. Я, збуджений, ходив по кімнаті назад-вперед, смакуючи нашу майбутню блискучу операцію з викриття ворожого підпілля.
- Думаю там не просто шпигунська мережа, схоже вона займається тут створенням цілої п’ятої колони заколотників, - висловив я геніальну здогадку. - При її привабливості, харизмі, здатності  впливати на людей,  і не тільки на людей, - поправився я, глянувши на рогатого, - при її здібностях і талантах завербувати якогось хвостатого не складно.
Я глянув на товариша по боротьбі, чекаючи палкої підтримки моїх здогадок, але він, схоже, був десь у своїх роздумах.
- До речі, про її таланти, - продовжив я після деякої паузи, придушивши в собі неприємне відчуття від його неуважності до моїх роздумів. – Такий палац створити... Є в неї і уява і смак і кожна деталь продумана. І як це так, що в такої потвори стільки достоїнств, - я замовк, роздумуючи про  несправедливість світу. Чому в якихось потвор і така харизма, привабливість і такі палаци, а в хороших людей лише рваний матрац з гострою пружиною?
- А може вона зовсім і не потвора? Може то лише її сценічний образ? Грають же і хороші артисти всяких негідників.
Схоже чортяка зовсім не чув мене, лежав з заплющеними очима і лише час від часу кривив морду, що означало в нього посмішку.
- Ти чого мовчиш? - його поведінка починала вже мене сердити. - Може ти спостерігаєш, що вона там робить? - майнула чергова геніальна здогадка.
Щось сьогодні підозріло часто прозріння на мене находять.
 - А як мені подивитись?
- Доторкнись до мене, - нарешті зреагувала на мої слова ця п'яна скотина.
- До чого доторкнутись?
- Не важливо.
Я схопив його за хвоста, міцно стиснув, щоб йому було боляче, і потягнув на себе, - давно було таке бажання.
Еля лежала (без одежі, звичайно ж), на якійсь ледь помітній сіточці, ніби з павутини, що легенько погойдувалась вітром і, схоже, спала.
- Спляча теж красива, - я не зміг стримати свого захоплення. Вона посміхнулась вві сні, ніби почувши мої слова. Напевне щось приємне приснилось.

Цікаво, чи сприймає чорт людську красу так само як і люди? Чи бачить в ній лише якусь мартишку?
- Ти її теж бачиш дівчинкою, чи може кізочкою? - смикнув я рогатого за хвоста.
Еля знову посміхнулась.
- Казала, що в неї зараз ділова зустріч, а дрихне без задніх ніг, і не схоже, щоб когось чекала, - прокоментував я свої враження. - Коли буде щось відбуватись скажеш мені, а я піду теж трохи помисляю, - обернувся я йти до свого нового матрацу.
- Ану стій! - несподівано майже крикнув рогатий. - Що то в тебе на спині?
Я оглянувся, але нічого не побачив. Чорт підскочив, як ошпарений, підбіг до мене і зняв зі спини якогось метелика.
- Фу-у, як ти мене налякав, я вже був подумав, що там яка бджола, чи гусениця, - в мене відлягло від серця.
Він не звернув жодної уваги на мої слова, підбіг до передньої стінки і викинув метелика на вулицю. Потім підійшов, уважно оглянув мене з ніг до голови  і, трохи заспокоївшись, знову ліг на своє сіно.
І чому він так метеликів не любить? Я б ще зрозумів, якби то була гусениця - дійсно гидка потвора. До речі про потвор, а Еля мух не любить. Я їх теж не дуже люблю, вони вдень спати не дають...
Якісь смутні асоціації чи здогадки закрались в мою підсвідомість. Щоб перевірити їх я, нічого  не кажучи, знову взяв рогатого за хвоста.
Еля все так же мирно спала, погойдуючись на своїй павутинці. Я відчув полегшення. Добре, що рогатий не такий проникливий як я і нічого не запідозрив, а то даром переживав би.
- Ти, напевне, подумав, що то Еля метелика нам підсунула, - вирішив я все ж зробити комплімент хвостатому, натякаючи, ніби і в нього бувають просвітлення. Він зиркнув на мене, але промовчав.
- Не переживай ти так із-за того метелика, вона і без нього все про нас знала, - заспокоїв я його.
- Чого ти так думаєш? - в його голосі прозвучала недовіра з маленькою добавкою зацікавленості.
- Вона чекала мене. Я тільки постукав і зразу впустила. Та й змія терміново випроводила, ми з ним мало не зіткнулись. Щось тут в тебе від неї є.
- Нема тут нічого. Бачиш - голі стіни.
- А сіно?
- Я його сам кожен день заново роблю.
- Ну, значить блохи в сіні чи в шерсті.
Еля вві сні знов усміхнулась.
- Може це ти від неї щось підхопив, поки я...
- З банкою воював, - допоміг я хвостатому. - До речі, вона цікавилась, як там твоя лапа.
- Та нічого, здорова, але якийсь дискомфорт відчуваю. Може подивишся що там?
- А окуляри в тебе є? Бо без них я тільки кількість лап можу порахувати.
Я одягнув окуляри і почав розглядати лапу рогатого. Еля якось нервово засовалась на своїй павутині.
- Відключи від мене канал, а то я не можу на лапі зосередитись, - попросив я.
Лапа була ніби ціла. Ось тут банка трохи шкуру пошкодила, але вже зажило. А що з ратицями? Між ратицями застряг якийсь невеличкий плоский камінчик. Я взяв соломинку з сіна і виколупнув його звідти.
- Ну, що там? - поцікавився чорт.
- Нічого, все нормально, - заспокоїв я його.
- А ніби щось змінилось, пропав дискомфорт.
- Та, то камінчик попав був між ратиці, - пояснив я.
- Покажи.
- Що показати?
- Камінчик.
- Та я його вже вийняв, не хвилюйся.
- Де він?
- Виколупнув я його вже соломинкою, - ох же ж недовірлива скотина.
Рогатий підскочив як чорт з конопель і почав щось шукати в сіні.
- Що вкусила? Може дустом? - порекомендував я.
- Відійти, - попросив він роздратовано.
Я пішов на свою койку. Невдячна скотина. От і роби комусь добро.
Раптом сіно спалахнуло і його не стало. Навіть попелу не залишилось. На голій підлозі лежав лише камінчик. Рогатий підняв його, подивився і жбурнув на вулицю, - От сучка!
- Хто? - не зрозумів я. - Сіно спалила? Як?
Він подивився на мене поглядом, ніби це я спалив його сіно, відвернувся і створив собі нове.
- Може і шерсть варто спалити? - підказав я. - Вони в шерсті живуть.
- Анатоль, може тобі вже поспати пора? - сказав скоріше роздратованим, ніж турботливим тоном.
- Так, важкий був деньок,- я з задоволенням потягнувся на своєму матраці. - А що там Еля  робить?
- Теж полізла в свій підвал.
- А що там в підвалі, цікаво.
- Нема доступу, там окремий захист.
   
Аятол. Бунт ангелів 11.

- Ти знаєш що мені не зрозуміло? - почав я після деякої паузи. - Чому вона сказала, що в неї зустріч, а сама лягла спати?
- Анатоль, ти...
Зараз скаже: "справді такий тупий, чи тільки прикидаєшся?".
- Вона не спала, а дивилась, що в нас відбувається, - поправився він, засоромившись, напевне, своєї передбачуваності.
- Я теж так подумав, коли вона усміхнулась, дізнавшись, що в тебе блохи, - погодився я з хвостатим.
- У-у-у! - завив він по собачому. - Коли вже Ая повернеться і позбавить мене від цього!
- Ладно, не будемо про твоїх бліх, то твої особисті проблеми, нас чекають важливіші справи. Нам до її повернення ще треба викрити це кубло заколотників. Нема як розслаблятись, в нас поки що нема проти них переконливих доказів. Те, що ти вступив в банку з-під елю і між ратицями камінчик застряг - ще не є беззаперечним доказом проти них, - пояснив я рогатому. - Навіть те, що вона усміхалась вві сні. Але тепер, коли в нас є канал...
- Класний канал, - погодився він, потягуючись. - Якби був конкурс розважальних каналів...
Мені ніби відро холодної води раптово вилили на голову. Так ця скотина мріє тільки розлягтись на сіні, дудлити ель і спостерігати за чиїмсь приватним життям? І зовсім не проблеми двох світів в його рогатій макітрі...
Я почувався самотнім і зрадженим. Нарешті мені відкрились очі. Ніякої війни в них нема, так тільки, деякі міжфракційні розбіжності. Десь в верхах ведуться переговори, внизу йде звичайне життя, з своїми дрібними радостями і інтригами. Я тут сам на ворожій території, де вирішується доля мого світу. І тут в мене значно більше можливостей для впливу ніж там у королів чи президентів. Доля людства залежить від мене одного.
Я завжди відчував, що в мене повинна бути якась велика місія, що не варто розмінюватись на всякі дрібні речі, чим займаються інші люди. І от цей час настав.
Розуміння відповідальності, що звалилась на мене, надавало сил. Я не можу зараз бути слабким. Я завжди відчував в собі величезний потенціал, просто не було для нього підходящого застосування.
Але що можу я один в чужому світі? Потрібно шукати спільників, треба розібратись з внутрішніми протиріччями і напругами в цьому світі, щоб використати їх на користь мого.
З хвостатого толку мало, але і його треба використати по максимуму, бо більше ж нікого знайомого в мене тут нема.
Хіба що Еля. Так, ця може стати крупною фігурою в моїй грі. Що мені з того, що вона на боці заколотників? Нема в мене тут ні друзів ні ворогів, а розбіжності між конкуруючими групами треба використати на користь нашого світу.
Кого я ще тут знаю? Ісус? Точно, досить впливова особа. Треба більше дізнатись про його позицію і можливості. А ще ж є Ісус-бог. Вони, правда, не знайомі і не контактують між собою. Але ж Ісус був віруючим, значить є в нього свій бог. Як там його? Ягве, Єгова? Яка в нього позиція і стосунки з Ісусом?
- Ти ще не спиш? - нема чого панькатись з хвостатим, треба його використовувати.
- Чого тобі?
- А Ягве у вас працює? - я не став ходити кругом теми, а питав прямо, що мене цікавить.
- Звичайно.
- А з Ісусом він контактує?
- А як же? Кожен бог тут зі своїми віруючими працює.
- А яка його позиція, що він говорить віруючим?
- Що й повинен. Каже, що ніякого Раю нема, ніякого вічного життя нема. Що як будуть його євреї слухатись, то розмножить їх сильно по землі, зробить великим народом, а ні - то пошле різні напасті, посухи, хвороби, моровиці, віддасть в руки ворогів.
- А що йому Ісус каже?
- Просить і вимагає, щоб той терміново царство боже встановив на землі, бо своїм відтермінуванням той дискредитує Ісуса, який казав, що воно вже ось-ось настане, не встигнете і міст ізраїльських обійти.
- Я думав, що то тільки ти, а тут ви всі такі... оригінали, - я підшукував слово, як би пом'якше сказати, адже мав на увазі не лише свого хвостатого, а й богів і відомих особистостей.
- Швидше копії людей і людських вигадок, - не зрозумів мого натяку чорт.
Ну, ці за максимальне втрачання в життя людей, - зрозумів я. Кожен свій комунізм хоче будувати. Вони швидше до табору заколотників відносяться.

Добре тільки те, що нема серед них єдності, кожен хоче по-своєму втручатись.
- Чим же я тут можу допомогти, якщо й сама Ая не може справитись? - продовжив я розвідку.
- А я звідки знаю? Чув легенду про Гігантів? Вони обступили Небо і боги не могли з ними нічого вдіяти, в них був захист від богів. А проти смертних захисту не було. Тож боги попросили Геракла розправитись з Гігантами.
- І що Геракл зробив?
- Постріляв їх з лука.
- А Геракл де тут у вас, в Раю чи серед обслуговуючого персоналу? - поцікавився я.
- Серед персоналу, звичайно. Це ж не реальна людина, а міфічний персонаж.
- Лука в мене нема, - сказав я з жалем.
- А якби й був, то ти б нічого їм не зробив, не ти ж їх створив, - пояснив чорт.
- Як же я їх переможу? - питання було риторичним, навряд чи хвостатий міг тут мені чимсь допомогти.
- Ти їх своїми розмовами забуцаєш, інтелектом доб'єш, залізними аргументами і стальною логікою переконаєш.
Чи то насміхається, скотина, чи справді вірить в мене?
- Щодо переконати їх - цінна мисля, - похвалив я рогатого. - Якщо не можеш ворога вбити - зроби його своїм союзником. І знаєш, є в мене талант переконувати. Тільки треба робити поправку на навпаки. Я давно вже помітив за собою таку закономірність - як тільки починаю когось в чомусь переконувати - він обов'язково переконується в протилежному, навіть якщо до цього й сумнівався.
- Так, ти в цьому неперевершений, - погодився хвостатий.

- А що Ая говорила? В чому вона бачить мою задачу чи роль? - думку Аї теж варто взяти до уваги, тверезо зважив я, все-таки не остання тут постать.
- Нічого не говорила, просто сказала доставити тебе сюди.
- Ну, це зрозуміло, місія ж секретна, не буде вона кожного хвостатого в наші плани посвячувати. Але тоді з чого ти взяв, що я тут для боротьби з заколотниками?
- Є така давня легенда, що колись має з'явитись з іншого світу Аятол і змінити тут все. От хтось розпускає чутки, що ти і є той Аятол.
- А що він повинен змінити? - легенда мене зацікавила.
- А от що, цього легенда не каже, і тут є багато різних варіантів. Хто чого хотів би те й додає.
Ну що ж, це теж непогано, значить в мене є вибір і можливість маневру.
- А які найбільш поширені варіанти?
- Серед персоналу, що Аятол звільнить їх від Аїного рабства.
- Це як?
- Не будуть на роботу ходити, будуть жити хто як собі захоче.
- Мисля правильна, - оцінив я. - Навіщо та робота, якщо і так кожен може створити собі яке захоче житло, їжу, куди захоче переміщатись.
- А як же Рай-Музей? Хто буде його обслуговувати? Хто душі виготовлятиме, хто буде їх розподіляти людям і влаштовувати в Рай? - чи то рогатий не був прихильником цього  варіанту, чи хотів почути від мене додаткові аргументи на його підтримку.
- Тим, хто в Раю, надати таких же прав як і персоналу. Всі вільні і живуть як хочуть, - впевнено висловив я Кредо Свободи.
- Так більше ніхто з людей в Рай не попаде, бо нікому буде цим займатись, - все ще намагався збити мене з пантелику рогатий якимись не вартими уваги аргументами.
- Так  і що? Тут і так вже багато людей. Мільярди напевне. Для чого нам тут ще здались? - відколи це рогатий став так перейматись інтересами якихось людей?
- Так і Аятол не попаде в Рай і не буде в нього вічного життя, - ляпнув якусь дурню чорт. - Але легенда так і говорить, що він пожертвує своїм вічним життям задля свободи інших, - закінчив він.
   
Аятол. Бунт ангелів 12.

- В цьому варіанті є дещо цікаве, але більше недоліків, не можна так з людством поводитись - нарешті розібрався я. - Які там ще варіанти легенди?
- Мешканці Раю очікують, що Аятол збільшить їм оперативну пам'ять з доби до ста років.
- Пам'ять - це добре, - авторитетно заявив я. - А як це буде виглядати на практиці?
- Починаючи з якогось періоду свого земного життя вони ніби  продовжують тут жити, пам'ятаючи все, що з ними відбувається, відповідно змінюючись. А через сто років починають заново жити  з деякого періоду земного життя, не пам'ятаючи цих ста років.
- А період свого життя, з якого вони продовжать тут жити, вони самі вибирають?
- Раз самі, раз рандомно. По черзі.
- Хіба оперативна пам’ять на добу, а не на пів хвилини? - зловив я хвостатого на неточності.
- То колись було пів хвилини, зараз ціла доба.
- А які недоліки цього варіанту? - вирішив  я проекзаменувати рогатого.
- За кілька років вони можуть стати зовсім іншими людьми, це девальвує саму ідею Музею.
- Не девальвує, а збагачує, - поправив я. - Душа ж пам'ятає все земне життя. Тож експонат нічого не втрачає.
- Є ще кілька негативних нюансів, - не здавався чорт. - Руйнується вся налагоджена робота персоналу Музею. Люди стають іншими і з ними вже потрібно по-іншому працювати.
- Як це?
- Ну, наприклад, були християнами, а стали атеїстами. Не будеш же до них і далі Ісуса-бога присилати. Чи хто хоч раз звабив дівчинку Елю, другий раз на протязі цих ста років вже цього не робитиме. А зараз вона може хоч кожен день спокусників розважати. Вони ж не пам'ятають, що було вчора.
- Ну що ж цікавий варіант, які ще є?
- І серед співробітників і серед експонатів популярний такий варіант: Всіх людей з вашого світу перевести сюди, і дати всім   однаковий статус вільних особистостей.
- Прекрасний варіант, я завжди був за рівність і справедливість, - зрадів я, що є варіант, який задовольняє всіх. - А мінуси в нього є? - спитав на всяк випадок.
- Є невеличкий, - усміхнувся чортяка. - На землі зникає людство, а тут  і його музей. Тож думаю, він не сподобається ні людям на землі, ні Аї.
- Тоді і цей варіант не годиться, - пояснив я рогатому. - І взагалі, всі ці варіанти якісь від низів, від народу. А що з цього приводу думають херувими і серафими?
- Якось так сталось, що я в тих колах не верчусь, - з'їхав той з теми. - Будеш в Інферно - попитай їх.
- А як так сталось, що вони живуть окремо від вас? Хто вони взагалі такі?
- Теж ангели, як і ми, але еліта, - скривив морду чорт.
- А чим від вас відрізняються?
- Мають свободу волі. А серафими ще й свободу творчості.
- Як люди, - здогадався я.
- Це ти то маєш свободу волі і тим більше творчості? - захіхікав рогатий.
- А хіба ні? Я ж можу вільно вибирати, що захочу.
- Нема у людей ніякої свободи вибору. Ти не можеш за своїм бажанням стати мусульманином, кришнаїтом, комуністом, лібералом, націоналістом, космополітом, християнином чи атеїстом. Весь ваш так званий вільний вибір - це результат зважування різних бажань, страхів, цінностей, принципів. Це в кращому разі. А в основному просто слідування стереотипам.
Якщо знати стан твого організму і психіки, емоційний стан, переконання, цінності, принципи, то спрогнозувати твій вибір буде зовсім не складно. Хіба що результат зважування буде настільки невизначеним,неоднозначним, що випадкові флуктуації можуть на нього вплинути.
Ну якщо ти вважаєш, що в цьому і є свобода вибору... 
А ваша творчість - на 99% виконання правил і алгоритмів і 1 відсоток на метод тику. Та й алгоритми одержані методом проб і помилок.
- А що, по твоєму, свобода вибору чи творчості?
- Говорили два якута про смак ананасів, яких ніколи не пробували.
- Ти ж бачив який в Елі палац? Хіба це не творчість?
- Давай краще про ананаси, Ти їх пробував коли-небудь?
Я зрозумів, що з таким співбесідником про високі матерії не поговориш.

- Ладно, - вернувся я до нашої теми, - а яких би ти хотів змін від приходу Аятола?
- Та, мені і так не погано. От би ще понедільники по збиранню сміття відмінили. Ну, і кількість робочих днів скоротили до двох чи одного на тиждень. Або на пенсію відпускали тих, хто 5 тисяч років пропрацював.
- Ну, навічно вас, ледарів, на пенсію відправляти - то і  розкіш і несправедливо. - А я проти розкоші, і за справедливість. - Я б вас відпускав лише на 5 тисяч років. А тоді знов на роботу.
- Не завадило б опитування провести, - продовжив я після деяких роздумів. - І серед експонатів і серед персоналу. Хай би висловили свої побажання. Одна голова добре, а думки і сподівання народу теж треба почути. Не дарма ж легенда  не каже, які саме зміни Аятол має зробити. Я ж не диктатор, щоб ігнорувати народ.
До речі, є тут у вас якісь профспілки, партії? Потрібно виробити концепцію, створити платформу, розробити план змін, затвердити його на з'їзді як вимогу до адміністрації, тобто Аї. Ми підемо цивілізованим шляхом, бунти і революції нам не потрібні.
- Так ти що, справді Аятол? - рогатий дивився на мене злякано з відкритою мордою.
- До речі, а звідки вони дізнались, що я - Аятол? - відповів я питанням на питання.
- З іншого світу, душі нема, - заїкаючись мовив хвостатий. - Легенда каже, що в нього не буде душі. Тут тільки в Аї душі нема, вона їй не потрібна, бо це її світ.
 Все співпадає,  я зрозумів, що від своєї місії мені нікуди не дітись. Цей хрест - для мене.
- Добре, спати, наказав я. - А завтра доручимо Елі організувати опитування. В неї багато знайомих і серед персоналу і серед експонатів.
   
Аятол. Бунт ангелів 13.

Проспав я довго. Надворі вже був день. Чорт, схоже, встав давно, але мене не будив. Поважає.
- Збирайся, Ая викликає, - сказав нейтральним діловим тоном.
- Могла б і сама прийти, корона б не спала, - незадоволено буркнув я. - Що значить викликає? Я що - її підлеглий?

Поснідавши, я влігся на свій матрац. Рогатий здивовано глянув на мене. - Ая чекає.
Раніше я накрутив би йому хвоста за його тупість. Він що, не розуміє, що я не якийсь там невідомо хто, а представник свого світу і народу цього. Але зараз я не можу давати волю своїм почуттям, треба ж розуміти обмеженість народу і ставитись до цього поблажливо.
- В мене після сніданку сон, - пояснив я. - Не буду ж я через Аю міняти свої звички.
- А може  спочатку прогулянка? - невпевнено спитав він.
- Можна й прогулянку, виспався я добре, - продемонстрував я свободу волі, наявність якої піддавав сумніву хвостатий. - Ладно, провідаємо Аю.
- Елі сказати, щоб опитування організувала?
- Поки що не треба. Може все вирішиться чисто на дипломатичному рівні. Ну хіба що неофіційно, серед знайомих, - розпорядився я.

- Ну йдемо, дорогу знаєш? - я не став тягнути кота за хвоста, набиваючи собі ціну і змушуючи мене чекати. Треба і до Аї ставитись з повагою, адже точність - ввічливість королів.
- Дай руку, - простягнув чорт  свою лапу.
Я торкнувся його лапи і ми опинились серед безкрайої пустелі.
Ая була в своєму стандартному образі п'ятирічної дівчинки, і займалась своїм улюбленим ділом - сиділа, схиливши голову, і водила пальцем по пилюці.

Через хвилину вона підняла голову, подивилась на нас і кивнула. Чорт зник.
Вона продовжувала мовчати. Думає, напевне, з чого почати. Не проста в неї ситуація: еліта бунтує і народ вимагає змін.
- Я все знаю, - допоміг я їй розпочати розмову.
- Так може тебе радником взяти? - усміхнулась вона. - А то й я багато чого не знаю.
Підкупити хоче, видно погані її справи. Але не на того попала. Не проміняю я відповідальну місію представника двох світів на якусь придворну посаду.
- І як вони, не каються? - я насмішкувато подивився на дівчинку.
- Хто? - вдала ніби не розуміє.
- Та еліта ваша. З Інферно.
- Ти і це знаєш? - глянула на мене. - Так, є в них така нав'язлива ідея - ощасливити вас.
- Так що будемо робити?
- Будемо? - вона уважніше подивилась на мене. - Переконую їх, що цього не слід робити.

- А щодо Аятола? - вирішив остаточно загнати її в куток.
- О, так ти і тут в курсі? Придумують собі ці нероби всякі казочки, тільки б не працювати.
- А якщо це не казочки? Яка тут моя місія і навіщо ти мене викликала?
- Місія? - вона встала і оглянула мене з голови до ніг. - Ти що, елю з чортами перепив?  Я домовилась в Інферно щодо твоєї душі. Казали - зроблять що можуть, але функціонування ніби нічого не сталось не гарантують. Сам розумієш, не все можна відновити.
- Так мені сходити в Інферно? - я був трохи спантеличений. Здавалось грунт, на якому я ніби твердо стояв, виповзав з-під моїх ніг.
- Тебе там просканують, відновлять, що можна відновити і допишуть до твоєї душі. Ось твої п’ять років - вона простягнула мені зав’язану білу торбину. - Тільки не відкривай сам, а то можеш все зіпсувати.

Я взяв торбину в руку і стояв в нерішучості. Щось мені все це не подобалось. Заманили в якусь пустелю і залишать тут. Ще й невідомо що там в торбі.
- А яка моя задача там? - видавив я з себе.
- Задача? - здивувалась Ая. - Одержиш свою оновлену душу, ми перевіримо, чи все нормально, і додому. Йди, там вже чекають тебе. - вона знов сіла і продовжила водити пальцем по пилюці.
-  Куди йти? - я оглянувся, кругом була пустеля.
- Туди, - показала рукою, не піднімаючи голови.

Місія моя настільки секретна, що навіть в пустелі, навіть мені не повідомляють в чому вона, - здогадався я. - Напевне треба буде самому на місці зорієнтуватись.
Я ступив у вказаному напрямку кілька кроків і опинився в якійсь кімнаті з спокійним приглушеним світлом.
- А, Анатоль, нарешті, - сказала привітна молода жінка в білому одязі. - Мене звати Ера. Проходь.
Вона взяла в мене торбу з душею і кинула її  в якийсь пристрій, що  чимсь нагадував пральну машину. "Ніякої поваги до душі", - відмітив я собі, - "кидає, ніби брудну білизну".
- Лягай сюди, - показала на нешироке ліжко з товстим матрацом. - Процедура тривала.
Я ліг і м’який матрац ніби обхватив мене з усіх боків.

- Все, готово, - сказала жінка. Матрац раптом став пружний і виштовхнув мене. - Поздоровляю з душею, - усміхнулась вона.
- Це все? - я був трохи розчарований. - А Ви хто? Серафим? Херувим? - називати її на ти чомусь язик не повертався.
- Херувим.
- А серафими тут є?
- Є, але то науковий персонал. Технічний персонал складається з херувимів. А це - технічна процедура. Хоч і незвичайна. Навіщо тобі серафими?
- Просто хотів подивитись. Та й спитати чому ви проти  принципу невтручання.
- Що там дивитись? На вигляд звичайні люди. Чому проти невтручання? Хочемо допомогти вам.
- Чим допомогти?
- Знаннями, технологіями.
- А ми хіба просили допомоги?
- Якби ви знали, що ми можемо вам дати, то попросили б. Прометей колись вогонь вам дав, так це хіба погано?
- Скільки життів і майна забрали пожежі, - я був налаштований опонувати, а не погоджуватись.
- Пожежі і до того були. Він навчив людей керувати вогнем, мати вогонь коли треба і де треба. Це дозволило заселяти нові території, відлякувати звірів, готувати їжу, стерилізувати їжу і предмети.
- І за це Ая покарала його?
- Це був лише привід. Справжня причина в іншому. Він любив гуляти в часі двох світів, подорожувати в минуле, майбутнє. І десь там побачив те, що Аї  не сподобалось.
- Що ж він побачив? - я був заінтригований.
- Він побачив прихід Аятола, який змінить Аїн світ. І розповів це всім. Але не сказав коли і як це буде. Ая, звичайно ж, хотіла вияснити ознаки і деталі  цього приходу, щоб запобігти йому. Але Прометей не захотів розповісти.
- А хіба їй важко було самій заглянути в майбутнє і подивитись?
- Не все так просто. Тут нема минулого і майбутнього в звичному для тебе сенсі. Тут час не є одномірним.
- Як це?

- Спрощено ситуація виглядає так: уяви дві перпендикулярні лінії на площині. Це будуть вектори часу віртуального світу. А хід подій - це якась траєкторія, крива на цій площині. Вона може йти дуже по різному. В майбутнє одного часу і минуле іншого, чи навпаки. Або в минуле чи майбутнє обох часів. Кількість таких траєкторій незліченна. Тож випадково попасти на якусь конкретну ймовірність нульова.
 Але й це ще не все. Аятол має прийти з іншого світу. Тож добавляється ще вектор часу того світу, перпендикулярний до цих двох.
- Так в Віртуалі можна переміщатись в минуле чи майбутнє Землі? - зацікавився я.
- Звичайно. При цьому можна, щоб обидва часи віртуального світу стояли, чи рухались в минуле чи майбутнє, чи один в минуле, інший в майбутнє. І це все ще спрощена схема того як є насправді.
- А скільки ж у вас просторових вимірів, якщо часових два?
- Просторових вимірів в Віртуалі нема.
- Як же нема? тут все виглядає майже як в нас, - не повірив я.
- То імітація простору. Ти ж, напевне, помітив, що простір тут не зовсім звичайний. Його можна розтягнути на скільки завгодно, чи скоротити до нуля.
Можна цілу вічність пройти і нікуди не дійти, а можна моментально попасти куди треба.
   
Аятол. Бунт ангелів 14.

- Так у вашого світу всього два виміри і ті часові? - моєму здивуванню не було меж.
- Чому два? Віртуал дев’ятивимірний. Крім двох часових є ще сім вимірів.
- Які ще сім?
- Якщо я й назву їх то для тебе це буде просто абракадабра, яка нічого не означає.
- Тоді поясни якось алегорично.
- Ваш матеріальний світ характеризується ж не лише вимірами простору-часу а й такими величинами як маса, заряд, спін... От і Віртуал має свої параметри, що характеризують його.
- Заплутано тут у вас все. А як же Ая покарала Прометея?
- Відправила його в заслання. В Рай. В якості простого обслуговуючого персоналу.
- Там і боги працюють в якості обслуговуючого персоналу, хіба ж це покарання? - заперечив я. - А що він мав там робити?
- Вчити людей вогонь добувати? - усміхнулась Ера.
- Як?
- Як і на землі вчив. Кам'яними кресалами, тертям дерев'яних паличок.
- Розумію, - сказав я. - Для серафима це й справді важке покарання. Особливо якщо врахувати, що на наступний день вони вже нічого  не пам'ятали з того, чому він вчив.  Він і досі там?
- Ні, вже тут, в Інферно. Він не серафим, а херувим, - в її голосі прозвучала гордість, що і херувими є знамениті.
- Вона помилувала його?
- За кілька тисяч років такого заслання його воля зламалась і він видав їй все що знав про прихід Аятола.
- А можна з ним побачитись?
- Навряд чи. З тих пір він став самотнім, відлюдкуватим, уникає всяких контактів.

- З Прометеєм все ясно, а в чому бунт Люцифера, що він дав людям? Світло? Бунтарський дух, почуття гордості, гідності? - про Люцифера я майже нічого не знав.
- Це не головне. Він дав людству можливість швидкого розвитку. Значно швидшого за біологічну еволюцію, - з тихою гордістю відповіла Ера.
- Що ж це за секрет чи рецепт такий? - недовірливо запитав я.
- Можливість керуватись ідеологіями, - урочисто сказала Ера.
- Може все ж краще керуватись розумом? - я насмішкувато глянув на неї.
- Розумом керуватись неможливо, - пояснила вона. - Інтелект - це лише слуга, радник. А керують інстинкти. Через бажання, емоції.
 Люцифер поставив ідеології на рівень природжених інстинктів. Тож люди одержали можливість керуватись не лише інстинктами, а й переконаннями, цінностями.
Інстинкти  в цілому  егоїстичні, на них суспільства не побудуєш. І вони практично незмінні. Інша справа ідеології. Можуть бути дуже різними, і мінятись на протязі одного покоління.

- Те, що ідеології можуть бути дуже різними, люди на власних шкурах переконались, саркастично відмітив я. - Скільки через них було воєн і кровопролитних, руйнівних революцій.
- Такий шлях розвитку, такий метод творення чогось нового - через проби і помилки. В біологічної еволюції теж цей метод, але йде він незрівнянно повільніше, ніж  соціальний розвиток завдяки ідеологіям. За кілька тисяч років соціальної еволюції людство досягло значно більшого ніж за сотні тисяч років біологічної.

- Не подобається мені слово ідеології. Якось дискредитоване воно, - скривився я. - Але ладно, а як же Ая покарала Люцифера.
- Тут індивідуальною карою не обійшлось, ми всі були покарані, - сум забринів в голосі Ери.
- Яким чином?
- Вона створила Твердь Небесну навколо нашого світу, і ми втратили можливість проникати в матеріальний світ.
- Де ж та твердь? - засміявся я. - Ракети в космос літають, телескопи майже до краю Всесвіту можуть бачити.
- Це неможливість збереження  квантових станів при переході до класичних. При такому переході руйнується, колапсує хвильова функція. Взагалі то є ще одна Твердь, що розділяє наші світи. Це звичайний енергетичний бар'єр. В нашому світі нема енергії і ентропії, а у вашому все життя існує за рахунок розсіювання енергії і збільшення ентропії.
- А де ж ті Тверді знаходяться?
- В кожній просторово-часовій точці вашого світу.
- Як це може бути, щоб границя проходила через кожну точку світу? - не зрозумів я. - Я так собі уявляю: є наш світ, є ваш, а між ними границя.
- Поверхня ж контактує з тілом в кожній своїй точці, - відповіла Ера.

- Але це ще не все, продовжила вона після деякої паузи. Ая замкнула наш віртуальний час. Чим обрізала нам можливість розвитку.
- Як це замкнула?
- Уяви, що площину з двома перпендикулярними векторами згорнули в циліндр. Це буде замикання одного часового виміру. Незамкнений час вашого світу йде вздовж циліндра,  а замкнений вимір нашого - поперек. Насправді обидва виміри нашого часу замкнені  і утворюють сферу. Але фігуру з добавкою вашого незамкнутого часу ти вже уявити не зможеш, вона чотирьохвимірна. Але можеш уявити трьохмірні перерізи її.
Ваш час окремо з кожним виміром нашого часу утворює циліндр, а два наші виміри - сферу.

- Навіщо замкнула? - не зрозумів я.
- Щоб позбавити цей світ можливості розвитку. Точніше, щоб контролювати його розвиток.
- А навіщо обмежувати розвиток? - я був здивований і вражений.
- В Віртуалі є багато світів і безліч цивілізацій з необмеженим розвитком. Але Ая розглядає свій світ виключно як архів-музей матеріальних форм життя. І сутностей цього світу виключно як обслуговуючий персонал цього Раю-Музею.
- Ну, це зрозуміло, але навіщо ж обмежувати їхній розвиток?
- Вона обмежує і свій розвиток, - пояснила Ера. - Справа в тому, що  форми життя і розуму вашого світу можуть мати якийсь інтерес лише для цивілізацій схожого рівня розвитку. Для розвиненіших цивілізацій ви жодного інтересу не становите, вони навіть не помітять вас, як тигр не помічає якусь травинку чи тлю на ній. Тож Ая контролює розвиток свого світу, щоб він за рівнем був не набагато вищим ніж ваш.

- Ну і ну, - тільки й сказав я. - Добре, що вона хоч не обмежує розвиток нашого світу.
- Але й не дозволяє його прискорити, - з сумом відмітила Ера.
- А вам то яка зацікавленість в прискореному розвитку нашого світу? - я з викликом подивився на Еру.
- Це відкривало б і нам можливість  подальшого розвитку, адже ми повинні бути трохи попереду. Але навіть не це головне.
- А що?
- Знаєш як розумній істоті, що має свободу волі і творчості, важко змиритись з тим, що ти є чиїмсь рабом, лише інструментом для реалізації чиїхось замислів, планів.
Але така наша  сумна доля, ми створені Аєю саме для цих цілей.
А от ви - ніким не створені. Ви - випадкова флуктуація матерії, що парадоксальним чином не зникає, а має тенденцію до збільшення.
У вас нема творця, нема господаря, хазяїна. Ви вільні, самостійні, ніхто не ставить перед вами якихось задач, вимог.
 Ви те - чим би ми хотіли бути. У вашій свободі - наша. Тож ми хочемо допомогти вам швидше стати цивілізацією такого рівня, яка здатна позбутись матеріальних пут і перейти в Віртуал, де можливості розвитку дійсно необмежені.

- Невже й справді ваші цілі такі безкорисні? - не повірив я.
- Ну чому, є тут і наш інтерес. Я ж кажу, що у вашому розвитку - й наша свобода. При переході вашої цивілізації в віртуал потреба в Музеї відпаде. Тож, сподіваємось, Ая відпустить нас в вільне плавання.

- А чому вона так наполягає на невтручанні? - мені хотілось і аргументацію Аї дізнатись.
- Для чистоти експерименту. Вона ж хоче мати Музей розвитку саме матеріальних форм життя і розуму, а не просто музей розвитку якоїсь цивілізації.

- О, - раптом згадав я. - А що таке свобода волі? Бо чорт казав, що в херувимів вона є, а в людей і в нижчих ангелів нема.
- Якщо брати аспект часу, то для вас і для нижчих ангелів він одномірний. У вас просто один часовий вимір, а ангели можуть переміщуватись лише по бісектрисі двох наших вимірів. Тільки херувими й серафими здатні вільно переміщуватись у двох часових вимірах. Є й інші, крім часових аспекти свободи волі.
- А чорт казав, що і він може попасти і в минуле і в майбутнє нашого світу. Чи може він збрехав?
- Звичайно, в Віртуалі є інформація про будь-які події матеріального світу і з минулого і з майбутнього. Мова йшла про переміщення в двох вимірах нашого часу.
- А навіщо ж тоді Аїн Музей, якщо інформація про матеріальний світ і так є в Віртуалі?
- В усьому Віртуалі є все, але зібрати, витягнути звідти щось конкретне з хорошою деталізацією складно.
   
Аятол. Бунт ангелів 15.

- Ваш віртуал - діло темне, але чому ви вважаєте, що в нас нема свободи волі? Бо  не можемо за своїм бажанням стати мусульманами чи атеїстами, як казав чорт?
- Ну, це психологічна аргументація, а є й більш вагома - фізична. Фізичні закони вашого світу детерміністичні. Тобто і майбутнє і минуле строго визначені.
- Чи так вже й строго? Є ж якісь випадковості, - не погодився я.
- Є квантові флуктуації, вони трохи розмивають абсолютну визначеність, але принципово не змінюють її.

- Є ж врешті-решт ефект метелика Бредбері, коли маленькі зміни в минулому можуть викликати значні і непередбачувані зміни майбутнього.
- Ми називаємо це ефектом лавинного підсилення. Але не треба думати, що всякі малі зміни в минулому спричинять такий ефект сильного впливу на майбутнє. Як правило такі зміни швидко затухають і ніякого впливу на майбутнє не мають.
- Але ж в принципі то це можливо.
- Можливо, якщо добре прорахувати, де, коли і які зміни зробити. Навіть за допомогою таких незначних впливів, як квантові флуктуації.
Знаєш чому Ая дозволяє нижчому персоналу ради розваг квазіреальні вилазки, а нам ні?  Бо вони не можуть прорахувати які треба здійснити впливи, щоб вони викликали ефект лавинного підсилення, тим більше для якихось  бажаних змін. Всі їх впливи розсіюються, релаксують і жодного значного ефекту не мають. Все в рамках звичайних флуктуацій. Принцип невтручання не порушується.

- Ваші розбіжності в цьому питанні з Аєю тривають? Є якісь зрушення?
- Намітився компроміс. Якщо коротко, то суть його в тому, що нам дозволять давати конкретним людям такі ідеї, до яких вони і самі можуть додуматись.
- А можуть і не додуматись.
- В цьому і проблема. Тому справа зараз на рівні експериментів, розробки критеріїв, методів контролю, - вона замовкла, про щось задумавшись.
 
- Ясно, - сказав я після деякого мовчання. - В Аї свої інтереси, у вас свої, а нашої думки ви питати не збираєтесь? Може ми і не хочемо ніякого розвитку, а хочемо їсти, пити і розважатись, як ваші нижчі ангели.
- В більш розвинених цивілізаціях більше і для цього можливостей, - парирувала вона мій випад.
- А може ми не хочемо, щоб нас хтось ощасливлював. Може ми горді, і хочемо самі всього досягти.
- Так ми і не збираємось давати вам щось явно. А, скажемо так, хочемо лише збільшити ймовірність того, що ваші люди самі до цього дійдуть, придумають це, відкриють.

- І ще питання в чиїх руках виявляться ці відкриття і для яких цілей будуть використані, - не здавався я.
- Ми ж їх збираємось давати в руки тих людей, які б і самі до цього додумалися. Крім того можемо серед них перевагу надавати тим, хто не використає  ці знання і технології на шкоду іншим.
- Все це звучить добре, але фактом є те, що ви все вирішуєте за нашими спинами, не питаючи нашої думки.
- А  як вас спитати? Референдум провести? Делегацію на переговори направити? Сам факт чогось такого  був би таким грубим втручанням в хід вашої історії, що і ми на таке не підемо, не те що Ая.
- Ну що ж, я вас почув, дещо навіть зрозумів, дякую за розмову.
- Мені теж було приємно. Вихід в ці двері, - добавила вона.

Я пройшов  двері і опинився в майже такій же кімнаті. З точно таким ліжком. Не було лише "пральної машини".
- Лягай, протестуємо, що вони там тобі дали, сказала Ая.
Я ліг, м'який матрац огорнув мене, а через якусь мить викинув.
- Все нормально, - сказала Ая, - можеш йти.

- Так в чому була моя місія? - запитав я. - Невже весь цей сир-бор лише щоб дати мені душу?
- Ну, тепер я вже можу тобі сказати, якщо цікаво, - відповіла дівчинка. - До мене дійшла інформація, що вони готуються обійти принцип невтручання.
- Яким чином?
- Збираються вкладати в нові душі, які поставляють нам, своєрідний вірус, непротокольні можливості, завдяки яким буде здійснюватись вплив на людей. Тож мені довелось зробити деякі кроки, щоб запобігти цьому.
- А яка тут моя роль? - не розумів я.
- З твоєю п'ятирічною душею я запустила в їхню систему трояна. Щоб одержати коди доступу до непротокольних можливостей нових душ і мати можливість їх відключати. Хай собі думають, що їхні віруси працюють і не шукають інших способів обійти принцип невтручання.

- Ясно, - сказав я. - Можна ще питання?
- Питай.
- Невже з тими горами сміття, що навколо Міста ангелів, нічого не можна зробити? Відправити в якийсь віртуальний простір. Як я зрозумів тут з простором взагалі проблем нема.
- Проблема в їхніх головах. Вигляд сміття навколо міста, і понедільники по його прибиранню мають хоч трохи спонукати цих нероб до прибирання за собою.
- Ясно, це з виховною метою, - зрозумів я.

- Тобі в ці двері, - вона кивнула.
Я пішов до дверей.
- Ось так-то, Аятол, - сказала вона, коли я вже торкнувся дверей.
В цю ж мить я опинився в своїй кімнаті.
   
Аятол. Бунт ангелів 16.

Чому вона в останній момент назвала мене Аятолом? Ще й якимсь насмішкуватим тоном. Може вся ця операція була з метою ліквідувати Аятола, вклавши в нього душу і цим перетворивши просто на Анатоля? Чи вона одним махом двох зайців вбила, прибравши Аятола і загрозу бунту, і одержавши можливість контролювати нові розробки Інферно, запустивши в їхню систему трояна? Цього я вже, напевне, ніколи не взнаю.

Вас може цікавить, чи змінилось моє життя після заміни чортової душі на мою власну?
Практично нічого не змінилось, лише припинились дивні сни про ангелів і чортів, про віртуальний світ, про Рай-Музей, про його експонати і співробітників, про минуле і майбутнє людства.
Але почались нові, не менш дивні сни. В яких я ясно бачу рішення задач Гілберта, як зробити штучний інтелект, гравітаційний двигун, низькотемпературний ядерний синтез, квантовий комп’ютер з практично необмеженим числом кубітів, як за його допомогою одержати доступ до віртуальних світів...

Напевне в Інферно таки всунули в мою душу свій вірус, який і передає підсвідомості всі ці знання і технології.
І як мені слід вчинити? Дати все це людям, піднявши розвиток людства на небачений рівень?
І цим самим стати провідником втручання того світу в справи нашого?
Чи промовчати і хай цей канал втручання перерветься на мені?

Вони, звичайно ж, знайдуть способи через душі інших людей передати нам свої знання і технології. І, напевне, ті будуть раді збагатити людство і стати самим знаменитими.
 Але я свою місію виконаю до кінця. Втручання в наш світ через мене не пройде.
Задоволений своєю принциповістю я ліг на свій матрац, скрутившись, щоб уникнути колючої пружини.
Через мене втручання не пройде. З цією думкою і гордою усмішкою я заснув.

Проснувся  я від болю в боку. Пружина. Як швидко людина звикає до комфорту. Одну ніч проспав на новому матраці і так вже розслабився.
Скрутився сильніше. Пружина неохоче відпустила свою здобич, але муляла в бік бокова дошка ліжка. Раніше я терпів її як менше з двох зол, але зараз раптом  до мене дійшло, що і це зло не є таким вже й необхідним. Треба буде її відломити. Ліжко, правда, розсиплеться. Але чорт з ним, можна матрац на підлогу покласти!
Як я до цього раніше не додумався? Вірус Інферно? Вирішив підкупляти мене потрошки, непомітно?
А можна ж і зовсім без матрацу, на сіні! Щось підозріло багато геніальних революційних ідей в одну ніч. А може то не вірус? Може це я сам придумав?

Але як це перевірити? Ера казала, що підкидатимуть вони такі ідеї, і лише тим людям, які і самі можуть до них додуматись.
Так що ж мені тепер відмовлятись і від своїх думок? Але ж це теж буде втручання. І направлене вже не на прискорення нашого розвитку, а на сповільнення, застій.
Важка переді мною дилема. Але якщо втручання не уникнути, то краще вже вибирати розвиток.

А може я й штучний інтелект міг придумати, і гравітаційний двигун, і квантовий комп'ютер з виходом в Віртуал? В мене ж колись були розробки в цих напрямках. Навіть пробував щось донести людям. Писав в якісь журнали, ходив по адміністраціях, пробував говорити з бізнесменами, писав на Радіо Свобода. Хотів навіть Білу Гейтсу написати. Тільки адреси  не знав. Ні Полу Алену, Гейтс був вже тоді надто знаменитим,  тож навряд чи став би читати листи українською. А по-американському писати я не вмію. Та й читати тим більше. Там, кажуть, читається зовсім не так як пишеться.
Ні, ну технічні  тексти я розумію, звичайно, а от пробував читати художні - жодної фрази не зрозуміло. Ніби зовсім інші мови.

Пробував і за Союзу і вже за незалежної України. Думав - от коли мої ідеї стануть потрібними.
Але результат  був однаковий, хоча й мотивація і аргументація різна.
При Союзі чиновники думали тільки про те, як би їм за це чого не було. Тож їх більше цікавило чому мене з університету відрахували, чому в комсомолі не був.
А от в незалежній Україні все навпаки. Кожен чиновник дивиться на тебе з єдиним питанням: "А що я від цього матиму? Притому тут і зараз".

Ні, проходити знов цими кругами пекла в мене нема вже ні сил, ні здоров'я, ні нервів, ні бажання.
Тож моя дилема, яка, здавалось, не має рішення, виявилась не такою й складною. Компроміс очевидний - зелене світло лише тим ідеям, для реалізації яких не потрібно ні з ким спілкуватись.
З завтрашнього ж дня почну приносити з прогулянки потрошки трави для сіна.
Задоволений геніально простим вирішенням проблеми втручання в наш світ, я засинав спокійним, щасливим сном.
- Ось так-то, Аятол.
   
Явлення Христа народу, або чому я не став художником 1.

Передмова.

Ви, можливо, до цих пір помилково вважаєте, що спочатку було слово. Але, насправді все почалось з фарб.
Слова з'явились значно пізніше. Та й вони лише приховували суть.
Отже, все почалось з набору фарб, який мені подарували в школі в зв'язку з успішним завершенням шостого класу. Так-так, зі звичайного набору тюбиків різнокольорових фарб в картонній коробці. Ще й з двома пензликами в комплекті.
Крім фарб велику роль в цій історії зіграв Сашко, мій однокласник і товариш, який жив неподалік.
Ми з ним часто ходили в гості один до одного, і разом пасли корови в лісі.
Чому я так довго описую такі банальні речі? Бо вони мають безпосереднє відношення до того, що сталось.

Малювати я любив ще з дитячих років. Ну, ще задовго до того, як почав ходити в школу. Тож ви, напевне, думаєте, що, прийшовши  додому з фарбами, я зразу ж почав випробовувати їх в ділі.
Ага, як би не так. Я закинув їх кудись подалі, як річ зовсім не потрібну. Щоб вони й на очі мені не попадались.
Це може видатись вам дивним, але, запевняю вас, нічого дивного в цьому не було. І фарби, і все, що зв’язано з малюванням в мене викликало стійку відразу.
Чому так сталось? Це зовсім інша історія, і до даної не має ніякого відношення. Ніякогісінького.
Вам все ж  цікаво чому моя дитяча любов до малювання змінилась відразою? Добре, розкажу.

Чому я не став художником.

Талант художника проявився в мене досить рано. І як всякий справжній талант він не обмежував себе якимись канонами і умовностями, а шукав нових доріг, сміливо експериментуючи з різними техніками, матеріалами, технологіями і стилями.
Малював я на стінах, на шафах, на підлозі, на простирадлах, на стелі, на одязі, на тілі... Використовуючи для цього цвяхи, виделки, зеленку, йод, чорнило, цукор, сіль, борошно, вуглинки, молоко, кашу, курячі яйця... Малював пальцями, долонями, ступнями, животом, спиною... Методом розливання, розсипання, розбризкування, розмазюкування... Як я тепер розумію мої творчі методи значно випереджали свій час.

Але художні смаки батьків були більш консервативними, тож  мою творчість вони намагались загнати в якісь тісні рамки за допомогою таких вічних і перевірених часом аргументів як пасок і цукерки, обмеживши її малюванням олівцями в спеціально купленому для цього блокноті.
Художником я був досить плодовитим, тож блокнот дуже швидко закінчився і мені довелось самому шукати підходящі матеріали для полотен.
На щастя батько  був бухгалтером, тож різних паперів вдома було вдосталь. Правда клав він їх на високій шафі, де дістати я не міг.

Та тяга до творчості була сильнішою за перешкоди. Підсунувши стіл до шафи і поставивши на нього стілець я таки заліз на шафу і запасся паперами.
Вони, правда, були більші за розмірами ніж блокнот, до якого я вже звик, тож довелось порізати їх на куски потрібної величини.
Ще одним недоліком було те, що вони були не зовсім чисті, а розграфлені лініями і списані якимись числами.
Спочатку це мене трохи бентежило, але, розширивши свою свідомість і позбувшись стереотипів, я почав дивитись на них як на полотна з фактурою, що ніяк не зменшує художню цінність картин, а лише надає їм оригінальності і індивідуальності.

Як ви вже напевне здогадуєтесь, батьки і в цей раз не оцінили моєї ініціативи і новаторства. Особливо не сподобались мої нові картини батьку.
Він навіть паска вже дістав, щоб оцінити мою творчість, але мати сказала, що нема чого йому брати роботу додому, навіть якщо це й річний звіт, то краще на роботі затриматись.
Вона чомусь називала  роботою батькову звичку гратись вечорами з рахівницею. Ні, ну рахівниця була чудовою, величезною, з багатьма білими і чорними коліщатками на осях. Але гратись з нею батько не вмів. Ну що це за гра - сидіти годинами і клацати коліщатками туди-сюди.
Я ж використовував рахівницю за її прямим і очевидним призначенням - катався на ній. Клав зверху дошку і...
Але їздила вона добре лише вдома по підлозі, а от на вулиці, навіть з горбка - погано. Крім того батько якимсь чином дізнавався, що я катався на ній на вулиці, і це йому теж чомусь не подобалось.

Та це все деталі,  які до справи зовсім не стосуються. І вам може навіть здатись, що батьки не були зацікавлені в моїй художній творчості.
Але це зовсім не так. Навпаки, вони всяко заохочували мене малювати. Особливо в першій половині дня, коли були на роботі, сестра в школі, а я залишався вдома один. Напевне розуміли, що для творчості потрібна тиша і усамітнення.
Як заохочували? Купляли олівці і папір, пізніше навіть акварельні фарби, книжечки з малюнками, щоб я бачив, як на малюнку виглядає собачка, зайчик, чи їжачок.
Але найбільше окрилює і стимулює до творчості - це, звичайно ж, визнання. Ну, ви мене розумієте.
То ж мало того, що батьки захоплювались моїми малюнками і хвалили мене, батько забирав їх і  відправляв в Москву на виставки і конкурси. Звідки регулярно приходили похвальні відгуки, і грамоти, які батько зачитував, прийшовши з роботи, а також нагороди - олівці, фарби, цукерки, папір...

Така увага до моєї творчості надихала створювати все кращі шедеври. Я навіть винайшов ефективний метод для цього - вирізати з книжок малюнки чи їх частини і комбінувати з них свої картини, наклеюючи на папір. Зараз для цього Фотошоп використовують.
Але й це новаторство батькам чомусь не сподобалось.
Та інтуїція підказувала мені, що в творчості потрібно опиратись на досягнення інших, а не починати все з нуля. Як я дізнався пізніше, навіть великий Ньютон старався залізти на плечі гігантів, а  не пнутись навшпиньки. Чи не менш відомий Кіркоров теж розумів, що не варто вигадувати своїх велосипедів.
Тож я прикладав малюнок з книжки до шибки вікна, зверху чистий аркуш, і обводив по малюнку, що просвічувався. Але оскільки на вертикальному склі робити це було незручно, та й залежність від сонця мені не подобалась, я став класти кусок скла на два стільчики, знизу ставив лампу і процес створення шедеврів поставив на конвеєр, щоб забрати всі призи всіх конкурсів і виставок.

Але одного дня я побачив всі свої шедеври на гвіздку у вбиральні.
І на цьому моя кар'єра художника закінчилась. Стало ясно, що не було ніякої Москви, виставок і призів.
Мене весь цей час дурили, тобто просто обманювали.
Чому батько не викинув десь чи не спалив мої рисунки, а наколов на гвіздок, для мене до цих пір лишається загадкою. Чи шкода було стільки паперу викидати, який можна було ще використати з користю, чи бабуня приїхала і вже не було необхідності чимсь зайняти мене першу половину дня...

Отже, стати художником мені не судилось. Напевне призначалось на це життя щось зовсім інше, хоча я й до цих пір не знаю, що саме.
Але ладно, то було давно і до нашої історії про явлення Христа народу ніякого відношення не має.
   
Явлення Христа народу, або чому я не став художником 2.

Початок історії.

А почалась історія з того, що Сашко, зайшовши до мене, зразу ж попросив показати йому фарби. (Йому подарували олівці).
Я нехотя взяв коцюбу, ліг на підлогу і став діставати з-під шафи ненависну картонну коробку, яку сподівався вже ніколи не побачити.
Фарби Сашка зацікавили і після випробовування їх пальцями він попросив намалювати його портрет. Але не на папері, а на чомусь соліднішому, щоб було на віки.
Зупинились на куску фанери, що знайшлась в гаражі.
Малювання портретів процес тривалий. Тож через хвилину позування з гордо піднятою головою Сашкові захотілось і самому активно долучитись до створення шедевру. Ми помінялись місцями. Ще через хвилину творчий запал товариша був вичерпаний і він передав пензлика мені.
Так, чергуючись, хвилин за п'ять ми нарешті закінчили портрет.
Недарма кажуть, що одна голова - добре, а дві - краще. Портрет вийшов на славу. З першого ж погляду було видно, що то - людина, а не корова чи курка.
Задоволені роботою, а я ще й тим, що нарешті вона закінчилась, поставили фанерку в гаражі сохнути. І, напевне, ніколи  більше про неї не згадали б, якби...

Як і всі діти кожне літо ми пасли корови в лісі. А лісник нас ганяв. Чому він нас ганяв було незрозуміло, але це було настільки звично, що сприймалось як само собою, як закон природи. Може корова причиняє лісу якусь шкоду? Але ж лісникові корови (штук шість) спокійно випасались там. Може тому, що лісові луги лісник використовував як сінокоси для своїх корів, а великі галявини розорував під свої городи, а наші корови не визнавали цієї прихватизації.
Але ж не могли ми знаходитись біля корів, бо це було і нудно і можна було попастись ліснику на очі. Тож,  покинувши корів в одному місці, ми йшли кудись в інше. До озера,  ріки,  ставка чи на стрільбище військової частини, розташованої в лісі за колючим дротом.
Особливо цікаво було на стрільбищі. Коли не стріляли, можна було назбирувати цілі кишені куль від автоматів. А коли стріляли - було цікаво дивитись на мазил.
Чи вони очі закривали під час стрільби, чи п'яні були, але основна маса куль в мішені не попадала. А часто навіть не попадали в величезний насип поза мішенями, і кулі з тріском летіли через крони дерев і куші. Тоді-то я зрозумів, чому більшості солдатів за війну не вдається вбити жодного ворога.
 
Ви, напевне, думаєте, що феодальний лад почався лише за незалежної України, а до того був тільки рабовласницький колгоспний. Але це не так, паростки феодалізму були вже й тоді. І яскравий приклад цьому - наш лісник, який вважав ліс своїм феодальним угіддям. Думаю інші лісники були такими ж.
І ось одного чудового літнього дня цей феодал впіймав в лісі Сашка, який мирно збирав собі суниці й не думав тікати (корову в той день пасла його сестра), розбив літровий слоїк з суницями, нашльопав Сашка нижче спини і ще й в нецензурній формі лаявся і погрожував.
Це вже був перебір навіть для феодального ладу, залишити  без відповіді таку несправедливість не можна було.
А оскільки ми були звичайними піонерами, про вчення теслі з Назарету щодо другої щоки не знали, а якби й знали, то в Сашковому випадку це була не зовсім щока, тож  стали думати як покарати феодальний лад, що зароджувався всередині розвинутого соціалізму.

В Сашка був самопал діаметром ствола якраз під автоматну кулю. Такий діаметр був великим дефіцитом, але батько його працював трактористом, тож Сашко десь в майстерні польового стану дістав таку трубку.
А напроти вікна в хаті лісника стояв телевізор. Ми вирішили, що одним пострілом можна розбити не лише звичайне вікно, а й дороге і рідкісне в ті часи вікно в світ. Це здавалось нам адекватною і достойною відповіддю за нанесені Сашкові матеріальні та моральні збитки.

Хату лісника оточував високий суцільний дощатий паркан, але, на щастя, біля нього була купа колод, тож було дуже зручно забратись на колоди, покласти великий самопал на паркан і прицілитись.
Стріляти вирішили ввечері, коли стемніє. І після цього зразу ж тікати в ліс.
Прийшовши на позицію зрозуміли, що не всі організаційні питання узгоджені. І головне з них - хто буде стріляти.
Мені здавалось очевидним, що стріляти повинен Сашко, адже і самопал був його і в даному разі саме він був потерпілою стороною, а свою роль я бачив в моральній підтримці.
Сашко, як справжній товариш, вважав, що лаври месників і борців за справедливість треба розділити порівну, а оскільки самопал його, то стріляти повинен я.
При такому підході левова доля лаврів падала на мене, такої жертви з його боку я не міг прийняти, тож  запропонував, що для справедливості один з нас має прицілитись, а другий чиркнути сірника. Пропозиція в принципі була прийнята, але виникло нове питання: хто цілиться і хто запалює.
Слаба організаційна підготовка виявилась ще й в інших питаннях. Ми не знали де в даний момент знаходиться лісник. А раптом не в хаті, а десь у дворі, чи йде якраз з лісу. Тоді втекти навряд чи вдасться. А самопал в нас лише один (мій не рахується, він з мідної трубки і калібр в нього під цвях сотку). Не завадило б мати два чи три хороші самопали.
Крім того невідомо було хто там зараз за телевізором. А раптом його дочка. Вона була симпатична, тож не хотілось щоб стала випадковою жертвою справедливості.
 
Ну й алібі в нас не було. Слова такого ми не знали, напевне, але розуміли, що коли пізнього вечора тебе нема вдома і в цей час щось десь відбувається, то буде підозра чи не твоїх рук то справа. Адже в першу чергу підозра завжди падає на сусідів і знайомих, а на інопланетян лише в останню.
Тож, провівши творчу дискусію на колодах напроти вікна, вирішили, що потрібно краще підготуватись.
Тема алібі мене особливо непокоїла, адже жили ми по сусідству з лісником. Ідеальним варіантом був би самопал з годинниковим механізмом.
І я навіть придумав такий механізм - це свічка. В міру згоряння рівень її полум'я знижується поки не дійде до сірника запалу. Підібравши довжину свічки задаємо час затримки пострілу. Звичайно, все треба помістити в картонну коробку, щоб вітер не хилитав полум'я і не видно було світла.
Сашкові ідея в принципі то сподобалась, крім тої її частини, де йшлось про його самопал, який для нього був би втраченим. Свій самопал був дорожчим ніж чужий телевізор.
Варіант, що після пострілу коробочка з пристроєм, замаскована під дерев’яшку, падає від віддачі між колодами і її можна буде забрати колись пізніше, не гарантував стовідсотково повернення самопалу.
Тож я почав розробку одноразових стволів, як тепер сказали б композитних, склеєних з багатьох шарів міцної тканини.

Процес науково-технологічних розробок не швидкий, а справедливість чекати не хотіла, тож ми почали реалізовувати її дрібними кроками.

Розхитували, виймали і ставили вниз головою  в лісі стовпчики з якимись позначками. Але це було мілко. Більш достойною ціллю був шлагбаум при в'їзді в ліс. Але зламати його поки замкнутий не вийшло, не було важеля.
Увагу привернув, як тепер модно казати бігборд. На стовпі, на висоті чотирьох метрів, була фанерка, яка повідомляла всім, хто йшов чи їхав, що ліс - це краще, що дарує природа, і закликала берегти це багатство народу.
Те, що ліс - багатство народу, в наших реаліях звучало насмішкою і знущанням. Ця цинічна брехня викликала в наших серцях благородний гнів, тож ми почали кидати в неї камінням і сухими грудками землі, поки не розбили її в друзки і не збили зі стовпа. Залишки викинули в кущі.

Лісник чомусь подумав, що то наша робота, і в ультимативній формі вимагав повернути дошку на місце. Оскільки повертати було вже нічого, ми вирішили зробити напис самі.
В гаражі  знайшлась фанерка підходящого розміру, правда помальована, колись ми на ній портрет Сашка малювали. Але інших варіантів не було. Тож на фанерку пришпилили чистий папір, написали на ньому слоган про ліс  і прибили фанерку на стовпі.
   
Явлення Христа народу, або чому я не став художником 3.

Явлення Христа народу.

От і підійшла до кінця наша історія. Чи, точніше, до кульмінації.
"І для чого все це писалось?" - справедливо спитаєте ви. - "І при чому тут Христос? І де тут його явлення народу?"
Але, як ви напевне знаєте, шляхи Господні невідомі, і Провидіння Боже прокладає собі дорогу часто через дуже звичайні дії людей. Чи й явища сліпої природи.
Займається людина  своїми справами і навіть не підозрює, що насправді-то вона готує дорогу для Бога. Чи навпаки.
І от раптом, в результаті  збігу низки обставин, та ще й, враховуючи загальний контекст...
До речі про контекст. Чомусь якраз в той час ходили по селах чутки, що в якомусь селі на пеньку зрізаної груші появилось зображення Матері Божої. А в іншому селі в камені, що невідомо й скільки часу лежав там біля дороги, побачили обриси Ісуса.
Отже, для явлення Христа потрібна була, виявляється, лише раптова злива з сильними поривами вітру. І вона не забарилась.

Батько прийшов додому весь змоклий до нитки, але настрій в нього був веселий і піднесений.
- Йду я оце і бачу трьох баб на виході з лісу. Покидали на землю свої в'язки дров, попадали на коліна і хрестяться з поклонами, поглядаючи кудись вгору. Дивлюсь, на стовпі якась ікона висить. Видно була папером прикрита, папір розмок і порвався, а під ним богомаз намальований. Придивляюсь, так це той, що в гаражі у нас був.

Отак, зовсім про це не думаючи, я виявився причетним до ще одного явлення Христа народу.
Через день богомаз кудись зник. Чи то лісник його зірвав, чи хтось з віруючих взяв в якості чудотворної ікони - цього я вже не знаю.
Але і тепер, коли чую, що десь ікона заплакала, чи з'явилось зображення Ісуса на дереві, склі чи стіні, мене розпирає гордість - колись і нашого села торкнулась  Божа благодать, і нас Господь не позбавив своєї уваги.
Прискіпливий читач може сказати, закопиливши губу: "Хіба це чудо? Це ж ваша з Сашком робота".
З чим я категорично не можу погодитись, бо, на відміну від багатьох спеціально зроблених "чудес" дане  є справжнім. І наша з Сашком роль в ньому не більша ніж роль фарб, фанери, лісника чи зливи.

   
Осінній сон 1.

Вперше я побачив Її на вступному екзамені з фізики. Ні, раніше, на консультації перед екзаменом.
І з тих пір не було й дня, щоб я не згадував, не думав про Неї.

Я з дитинства, від природи, дуже сором’язливий. Як кажуть - боюсь людей. Найважчою, найнеприємнішою роботою для мене було, коли мати посилає до сусідів щось віднести, чи щось взяти. Особливо щось взяти. Не можу нічого ні в кого просити. Я б краще вночі, в дощ і бурю пішов би на край світу, ніж сходити до сусідів за чимсь.

Напевне ви уявляєте мене якимсь забитим, затурканим, боягузливим ботаном. Але це не так. Навіть навпаки. Я був  сильним, спритним, навіть безстрашним.
Лазив по високих деревах, їздив на велосипеді без гальм, міг пройтись по перилах мосту чи йти сам вночі лісом...  Але вся моя сміливість закінчувалась там, де треба було спілкуватись з людьми.

Ця сором’язливість мені дуже не подобалась.
Але ж тут то ніхто не знає про неї, тож я можу зіграти такого собі розкованого компанійського хлопця, весельчака, навіть трошки п'яничку.
Зі здивуванням я побачив, що це мені вдається. Особливо якщо вип'ю. Тому в тумбочці в гуртожитку у мене завжди було кілька пляшок вина.

Пити я не любив. Але ж імідж треба підтримувати. Тож, якщо хтось звертався до мене, щоб допоміг розв'язати якусь задачку, чи щось пояснив, я казав своє стандартне "без пляшки тут не розберешся", діставав з тумбочки  якогось дешевого "біоміцину" чи "вермуті" і, приклавшись до горла, зображав задоволення від пиття цієї погані.
Це давало бажаний результат. Коли вип'єш легко грати п'яного. А маючи вигляд п'яного легше бути розкованим і товариським.

Імідж такого собі розпіздяя виявився досить привабливим. На мене звертали увагу дівчатка і на вулиці, і в тролейбусі і в ліфті. Не кажучи вже про гуртожиток.
Одні постійно ламали магнітофон і приносили, щоб я ремонтував, інші фотоапарат, чи й просто звертались з якимсь питанням, яке вони й самі легко б вирішили.

Але привернути Її уваги це мені не допомогло. Я навіть насмілився був сісти на лекції поряд з нею, хоча це було й важко. І не лише через мою сором'язливість, а й тому, що в передніх рядах, де вона сідала, незручно було спати, з чим не було проблем в задніх рядах, де я завжди сідав.
Але, після перерви між нами сиділа вже її подруга.

Може випадковість? Набравшись через кілька днів сміливості я повторив цей подвиг. Але результат був тим самим. А це вже система.
Стало ясно, що Вона мене уникає.

Я ніколи не розумів і не сприймав таких понять як добитись, завоювати прихильність дівчини. Ні, ну я знав, звичайно, що в дикій природі самці, буває, навіть б'ються за самок, а ті стоять і чекають, хто ж з них переможе. Але ж  я не розглядав Її просто як самку. А себе як самця.
Якщо її до мене не тягне, якщо вона уникає мене, то хіба моя наполегливість змусить її змінити своє ставлення до мене? Навпаки. Нав'язливість викличе лише неприязнь. Та й мені гордість не дозволить нав'язуватись.

Отже, кохання всього мого життя залишилось без відповіді. А іншого в мене вже  не буде. Мається на увазі кохання.
Життя, кажуть, може бути й інше. Після реінкарнації.
Можливо в якомусь іншому житті ми ще зустрінемось. І тоді все буде не так. Обов'язково зустрінемось. Бо як же інакше? Навіщо?

А це життя вважай пройшло, пропало. Попусту. Без всякого сенсу, змісту, цілі.
Залишилось лише підвести лінію. І сьогодні я її підведу.

Вечір. В кімнаті гуртожитку, шумно, весело. Першокурсники насолоджуються свободою. Батьки, вступні іспити позаду, в минулому. Сесія десь в далекому майбутньому. Нема кращого часу для безтурботного, радісного настрою.
Але все це не для мене. Я вже не тут.

Непомітно виходжу на вулицю, йду в напрямку лісопарку.
Я люблю ліс. Люблю гуляти лісом, про щось мріяти, щось планувати.
От і зараз треба підбити підсумки.

Попереду на доріжці видніється в сутінках темна фігура. Чоловік років тридцяти. Зростом десь як я, але міцної статури. Буде, напевне, гроші "просити".
Права рука в кишені. Напевне ніж. А може й просто, для переконливості, щоб боялись.
Але чим вже мене злякаєш в цьому житті?..
- Братан, дай трояк на пляшку.
- Нема в мене, - розвожу руками.
- А як я пошукаю, - з загрозою в голосі.
- Можеш знайти зовсім не те, що шукаєш, - усміхаюсь. - Я майстер спорту з вільної боротьби.
Минаю його і йду повільно далі. Ззаду чути якісь погрози, але я знаю, спиняти мене  вже не буде. Мою байдужість він прийняв за спокійну впевненість. А впевненість - велика сила.  Вони добре відчувають страх і впевненість.

Чому я сказав, що майстер спорту? В мене і розряду ніякого нема. Ніколи в спортивних секціях не займався. Та й де б вони взялись в селі.
Боротись то я вмію. Це в мене від природи. Напевне десь на рівні кандидата в майстри.  В звичайних умовах. А в екстремальних мій організм здатен просто на чудеса.
Я тут ні при чому. Ніякої моєї заслуги в цьому нема. Але не раз спостерігав, як в екстремальних ситуаціях організм блискавично знаходив рішення, до яких я б ніколи не додумався, і проявляв таку реакцію, швидкість, спритність і силу, що скільки б я не тренувався не зміг би такого досягти.
 
Взяти хоча б випадок з велосипедом. Їду я до ріки. Лісовою стежкою.  Нахил не великий, але довгий, стежка гладенька, добре втоптана, тож швидкість велика, але рівномірна.

Можна не гальмувати, встигай лише реагувати на її повороти і звивання поміж дерев. Та й гальмувати нема чим, велосипед без гальм.
Але і без переднього крила. Тож можна при потребі ногою зверху натиснути на шину. Босою ногою цього не зробиш, тож я надів якісь кімнатні шльопанці. Вони й так ледве тримаються на ногах, а щоб ними ще й гальмувати...
Зненацька за поворотом групка дітей. Метрах в десяти попереду. Теж до ріки йдуть. Мене не бачать. А якби й побачили, то не встигли б зробити й кроку вбік зі стежки. І якби в мене й були гальма, то навряд чи допомогли б зупинитись. А в ліс на такій швидкості звертати не можна. Це ж не кущі, а голі стовбури дерев, розіб'єшся. І що робити? Це я так довго розказую, але ж на-все-про-все були лише долі секунди.

То що ж зробив мій організм? Блискавичним рухом загнав праву ступню між шпиці переднього колеса, її затисло між шпицями і вилкою, в результаті чого переднє колесо моментально  перестало крутитись. Ну а моє тіло, перевернувшись разом з велосипедом зо п'ять разів, грохнулось за пів метра від  дітей.

Я встав, обтрусився, взяв те, що залишилось від велосипеда, і пішов додому.
Жодної подряпини. В таких випадках кажуть, що відбувся легким переляком. Але ніякого переляку не було й близько. Та й звідки б йому взятись за долю секунди.

Було лише почуття ейфорії і піднесення, характерне для критичних ситуацій.
   
Осінній сон 2.

Чому я кажу, що це зробив організм, а не я?
По-перше, я б до такого ніколи й не додумався. Хіба ж я дурний ногу  між шпиці сунути? А якби й засунув, то поламало б чи повідривало пальці ноги. Бо не вистачило б швидкості, щоб засунути всю ступню, поки не притисне до вилки.
Та й при такому швидкому падінні й перевертанні вперемішку з велосипедом, з затиснутою в колесі ногою навряд чи обійшлося б  без травм і переломів. Як мінімум.
Це ж як треба було згрупуватись і напружитись (чи розслабитись), щоб вціліти в такій м'ясорубці.

Організм  не раз виручав мене в екстремальних ситуаціях. Але не потрібно надто покладатись на нього, треба і самому щось робити. Тим більше, якщо ніякої екстремальної ситуації нема. Як от ця, з бандюком.
Загрозу ж я побачив вчасно, здалеку, тож міг би й сам адекватно відреагувати. Звернути в ліс, наприклад. Навіщо мені зайві пригоди?

Люди чомусь бояться нічного лісу. Але ж це - найбезпечніше місце. В темному лісі легко втекти чи сховатись. Ліс дає безліч способів для захисту і успішної боротьби.
Тут можна знайти якогось дрючка, щоб відбиватись. Можна прикритись деревом, чи відштовхнутись від нього, зробити різкий розворот, зачепившись за тоненьке деревце чи за гілку. Можна, тікаючи, відтягувати гілки чи деревця і різко відпускати, щоб били переслідувача. Та й людина, яка спеціально не тренувалась бігати лісом, весь час буде на щось наштовхуватись чи за щось чіплятись. А я все життя провів у лісі. Наша хата була крайня від лісу.

Та й не обов'язково було звертати. Звідки можна чекати загрозу я бачив. Рука в кишені - це серйозний мінус. Поки виймеш її звідти, поки натиснеш кнопку, щоб вискочило, чи відкрилось лезо, можна й удар ногою по яйцях одержати. Я футбольчик любив грати, тож вдарити міг швидко і точно. Тут навіть сили не треба.

Але що за фігня мені в голову лізе? Я ж не для цього йшов сюди, щоб про якогось бандюжку думати. Як же всякі дрібниці можуть від головного відволікати!
А цікаво, хто ж оце зараз на бандюка реагував, я чи мій організм? Я ніби взагалі ніякої реакції не планував. Але ж вона була. І напевне правильна, якщо дала позитивний результат.

Був би я віруючим, то б думав, що в мене є якийсь ангел-охоронець, що в загрозливих ситуаціях підказує як треба діяти, а в критичних взагалі перебирає керування моїм тілом на себе.
А оскільки я атеїст, в казки не вірю, тож кажу про організм.
Але ж такі факти свідчать про наявність в організму великих резервів, великого потенціалу, який ніяк не проявляється в звичайному житті.
Цікаво, чи можна цим потенціалом якось керувати, викликати за бажанням, направляти на розв'язання якихось задач, проблем?

"А тобі тепер хіба вже не однаково?" - криво посміхнувся я.
"Ну цікаво ж" - виправдовувався хтось в мені.
- А мені вже нічого в цьому житті не цікаво, - тихо подумав перший я.
- Та ясно, - погодився другий, - що там може бути цікавого? - Інститут, робота, жінка, діти, кар'єра, старість, болячки...  Банально. В стомільйонний раз повторення цього самого, що пройшли мільйони людей до тебе і пройдуть після тебе.
- Це так, - зітхнув перший. - Все сіре, банальне, стандартне, одноманітне,  а тому безглузде, нудне, непотрібне.
- Згоден. Тому під цим життям підводимо риску. І треба спланувати наступне, цікавіше.
- Що ти маєш на увазі?
- Та наше тіло. Не викидати ж його на смітник. Все-таки непоганий екземпляр. Можна придумати для нього якесь нестандартне, цікаве застосування.
- Що вже може бути цікавого?
- Щось велике, грандіозне. Зробити, наприклад, еліксир молодості.
- Це навряд чи можливо, а якщо і можливо в принципі, то не для однієї людини. Цілі колективи вчених з різних галузей цим займаються.
- Так і ми ж не на безлюдному острові. Крім того, можливо, в нас є козир в рукаві.
- Ти про потенціал, що проявляється часом в екстремальних ситуаціях?
- Про нього. Не викидати ж його просто так в помийну яму. Для чогось же він там сидить.
Та й, врешті-решт, ми ж нічого не втрачаємо. Навіть якщо нічого й не вийде. Не будемо ж ми шкодувати за тим, що не прожили стандартного життя, не добились якихось звань, благ, статусу.
- Це точно. Не будемо. Нема в ньому вже нічого, за чим можна жаліти.
- То що, по рукам?
- По рукам.

Вже пізно. Я гуляю нічним лісом і планую своє нове життя. Ні найменшої втоми. Хоча нічний ліс дуже безпечне місце, жодних загроз тут нема, та все ж бадьорить. Напевне щось інстинктивне. Адже колись, мільйони років тому, коли формувались тваринні інстинкти, нічний ліс не був таким вже й безпечним.
 
Отже, скільки в мене є часу? В Штатах на пенсію йдуть в 67. Напевне це число не випадкове. Після 67 навряд чи людина здатна на якусь творчість, чи хоча б на ефективну роботу. Десь я читав, що цією лінією є 64 з половиною роки. Але це середньо-статистично. Індивідуальна границя може бути як меншою, так і більшою.

Нижньої границі тут взагалі нема. Можеш і завтра скласти копита. Чи й сьогодні. Тож орієнтуємось на максимум. Беремо рік запасу. Таким чином проект треба встигнути завершити до 66 років.
Задача – розібратись з  механізмами, що реалізують розвиток організму, зокрема старіння. І навчитись ними керувати.
Чи можливо це в принципі , омолодження?
Звичайно. Наскільки кардинально перебудовується організм гусениці, щоб стати метеликом!
Воно то так, але організм метелика вже не перебудовується.
Значить нема такої необхідності, такої програми. Розмножився – і адью.

Рухаємось трьома колонами.
Перша - наука. Біофізика, молекулярна біологія, квантова хімія... З акцентом на опанування експериментальних методів.
Друга - експериментальна психологія. Експерименти з психікою, з різними станами психіки і тіла, всякі там йоги, керовані сни, медитації, концентрації... Треба ж навчитись вмикати той потенціал, що в буденному житті спить.
Третя - інструментарій. Електроніка, обчислювальна техніка, програмування, методи і обладнання для маніпуляцій на молекулярному рівні, тунельні мікроскопи...

Звичайно, це не є  якісь незалежні колони. Поступ якоїсь одної з них дає нові можливості для прискореного руху інших. Вся сила їх в симбіозі, у взаємному підсиленні.
Завтра займусь конкретизацією плану. Грубі віхи на весь період проекту, менші на десять чи 5 років, детальніші плани на рік...

Але тривала напружена робота потребує міцного здоров'я. Ніякого алкоголю, хіба для якихось експериментів. Викидаю пляшки з тумбочки, побутова комунікабельність мені вже ні до чого. А для ділової рішучості вистачить.
Починаю бігати. Краще вечорами.
Ну і сон. Ніяких посиденьок допізна. Завтра ж встановлюю в кімнаті відбій. Об одинадцятій. Хлопцям повідомлю про це зранку, коли заспані, невиспані. Тоді легше зрозуміти необхідність цього кроку.

Десь на сході починає сіріти. Пора вертатись в гуртожиток. Треба й поспати трохи.
Двері, звичайно, закриті. Стукати, будити вахтерку не буду. Можна через вікно на кухню. Другого поверху, звичайно. На першому вікна загратовані.

О, так тут ще й якесь життя теплиться. Парочка цілується на кухні. Напевне другий курс. Старшокурсники на таке вже часу не витрачають.

А ось і моя кімната на четвертому поверсі. Всі сплять. Лягаю і я. Ну що ж, завтра - нове життя. Ні, вже сьогодні.
   
Осінній сон 3.

Прокинувся я від того, що щось по мені лазило. Я легенько струснув. Знизу почулось шарудіння і писк. Миші, або щурі.
Вони часто приходять в гості навіть вдень. Я підвішую на нитці печиво чи хрустку паличку, миша підстрибує, хапає зубами і розгойдується збоку вбік, намагаючись відламати кусочок.
А ще занадився був щур. Холодильника в гуртожитку нема, тож харчі лежать на підвіконнику. А він приходить вночі і починає там господарювати. А це вже неправильно. Одне діло, коли тобі щось дають і зовсім інше брати без дозволу. Та ще й за українською традицією все надкушувати. Тож я вирішив  його трохи полякати. Направив настільну лампу на підвіконник, а шнур  з вимикачем взяв в руки.
Щур, нічого не підозрюючи, мирно чимсь шелестів і хрумкав на підвіконнику. Я раптово ввімкнув світло. Від несподіванки він вибіг в прочинене вікно. Я прикрив вікно. Щур опинився в пастці. Він в паніці бігав ззовні по підвіконнику туди-сюди.
Я відчинив вікно і впустив його в кімнату. Думав, він зараз так дремене, що тільки п'яти замелькають. Але ні, він повільно зайшов через відчинене вікно, повільно зліз з підвіконника і, не поспішаючи, пішов кудись в куток кімнати. Зрозумів, що я його впускаю.

Ну, з мишами все ясно. Але чому так темно? Я ж коли лягав спати, то вже сіріло. А тут абсолютна темінь. Навіть серед ночі  так темно не буває, бо на вулиці горять ліхтарі і якесь світло заходить через вікно. Напевне я ще сплю. Заспокоєний цією думкою я постарався перевернутись на інший бік і спати далі.
Але різкий біль в районі правої нирки не дозволив мені цього зробити. Що за...
Я почав повільно обмацувати навколишній простір, намагаючись зорієнтуватись в ситуації. Картина складалась дика своєю неймовірністю. Виходило, що лежав я на  великій гарячій трубі, вкритій лахміттям, і сам був одягнутий в якесь грубе лахміття.
Не може цього бути! Різким рухом я постарався вскочити на ноги. Але результатом стало лише те, що серце болісно защеміло і забилось часто і з перебоями. Руки і ноги були ніби з мокрої вати, до болю в нирці добавився біль в поясниці.

Я розслабився. Ясно, що це лише сон. Ну й фантазія в цієї підсвідомості.
А може не сон? Може якийсь безглуздий розіграш? Коли я вчився в фізмат школі-інтернаті, хлопці любили всякі такі жарти. То сплячого з ліжком в коридор винесуть, чи в іншу палату. Мене теж, думаючи що сплю, винесли з ліжком в туалет. Я не спав, але хай поносять. Коли всі поснули я приніс ліжко на місце  і ліг спати, а зранку казав, що то їм щось наснилось.
Але одна справа винести ліжко в коридор і зовсім інша організувати оце. Та й чому я такий немічний. Чи побитий, чи обпоєний чимсь. Чи і перше і друге.
Ні, все-таки це сон. Інші варіанти просто неймовірні. Нема тут про що думати і не треба панікувати. В сні все здається справжнім, і ситуація і емоції.
А в мене ще психіка збуджена після планування нового життя. Тому все здається таким натуральним. Прокинусь і посміюсь з цього.

Але заснути в цьому сні вже не вдавалось.
Не лежи лежнем. Ти ж планував експерименти з керованих снів, от якраз хороша нагода.
Я повільно зліз з труби, намагаючись не сильно турбувати болючу поясницю і почав мануальну рекогносцировку своїх хоромів. Вони виявились досить тісними.
Може я десь на підводному човні чи космічному кораблі. Але як я тут опинився? Зайцем проник в моторний відсік?
Дослідження пасажира  дало не менш парадоксальну інформацію. Довге пальто, в'язана шапка, довга борода, під шапкою лисий. Щодо взуття нічого сказати не можу, бо для цього треба нахилитись, а це не просто. Навіть неможливо.
В лівій кишені пальто були якісь сухарі, в правій - о Боже! Сірники!
Серце знов неприємно защеміло і забилось з перебоями. Напевне так воно тепер реагує на адреналін. Треба бути спокійному, не піддаватись емоціям.

Не поспішаючи, запалив сірника. Космічний корабель виявився колодязем тепломережі. Судячи з вигляду місце було обжитим. Якісь ящики, стоси паперу, купа дивних пластикових пляшок, запліснявілі сухарі... А що це таке? Щось схоже на електричний ліхтарик. Точно, світить. Ніколи такого не бачив. Весь з пластику, а замість лампочки якась жовта пляма. Ну й насниться ж таке!
А до речі, пластикові пляшки з кришкою, що закручується - непогана ідея. Коли проснусь треба буде записати.
О, навіть кусок дзеркала є. І хто ж я в цьому сні? Якийсь  старий бомж років за 70. Хіба бомжі стільки живуть?
Деякі пляшки з водою. Цікаво, а запахи і смак у сні теж здаються реальними? Я пожував сухаря і запив водою з пляшки. Клас! Як все по-справжньому. А можу я перетворити сухаря в котлету, а воду в вино? Закриваю очі і уявляю, що це вино. Не виходить. Ну що ж, треба буде ще тренуватись. Поки що сон не зовсім керований. Але добре вже те, що я в ньому можу вільно думати, залишаюсь собою, а не вживаюсь в образ.

А за межі цього "корабля" я можу вийти? Вгорі люк прикритий якоюсь шифериною. Відсунулась. Вилажу назовні. Якийсь ліс чи парк. Сірий ранок, пізня осінь.
Прохолодно після теплої "кабіни". Піду в розвідку. Таки парк, вдалині світяться вікна багатоповерхівок.
О, пластикова пляшка! Просто лежить біля стежки. Присідаю, стаю на коліна, піднімаю і кладу в мішок. Звідки в мене мішок? А он ще одна. І ще. Не даром я мішок прихопив. З азартом золотошукача збираю пляшки. Пора вертатись, вже повний мішок. Навіщо я їх збирав? Штука хороша, але що я з ними буду робити?

Щось мій сон затягнувся. Чи не пора вже й прокидатись?
А раптом це не сон? - пронизало різким болем в голові. Серце неприємно защеміло. Ноги зрадницьки підігнулись. Я прихилився до дерева і сповз на землю.
Але що ж це тоді? Мене переселили в тіло якогось старого бомжа? А де тоді моє? І хіба це можливо?
А може це я в старості? А де ж тоді ділось все моє життя? Чому я нічого не пам’ятаю?
Та ні, це неможливо. Ясно, що це сон. Ця думка трохи заспокоїла мене. Дозволила мислити відсторонено.

І хто ж я в цьому сні? Що це за місце? Який час?
Ну, це не складно вияснити. Я повільно підвівся, взяв свій мішок з пляшками і рушив в напрямку багатоповерхівок.

Якась жінка швидко йде стежкою. На роботу, напевне, поспішає.
- Скажіть, будь ласка, що це за місто?
Вона злякано глянула на мене і прискорила крок.
Ще кілька спроб щось дізнатись виявились такими ж невдалими. Але врешті-решт я таки вияснив, що це Харків і 2020 рік.
Ого! Це мені вже має бути 66. Якраз кінцевий термін мого плану зі створення еліксиру молодості. Хороший підсумок, нічого не скажеш. Щось не дуже оптимістичний прогноз мого сну щодо цього проекту.
Назустріч по доріжці йшла моложава жінка з рюкзачком за спиною. Вона не відвернулась, не опустила очі, як інші, а дивилась з якимсь жалем чи співчуттям.

Здається навіть кивнула, вітаючись. Чи це мені лише здалось? Щось в її рисах було знайоме. Хто ж вона? Звідки знає мене?

А й справді, хто я? Мене переселили в чиєсь тіло, чи це я в старості?
Ну, це можна вияснити. Варто лише подивитись родимки на тілі. Свої то я відрізню від чужих. Тут холодно, а в  теплих апартаментах обов'язково подивлюсь.

Ідентифікація за родимками ясно свідчила про те, що це таки моє тіло. Значить я якось попав в далеке майбутнє. Майже на пів століття вперед. І не попав, а

прожив ці пів віку. От тільки нічого з того не пам'ятаю.
Та й майбутнє яке дивне. Я ж то уявляв, що за 50 років ого як все зміниться. Вже в мій час люди ядерну енергію освоїли, обчислювальні машини робили, на Місяць літали. Важко й уявити, що буде через пів століття.
А що бачу? Ті ж 5-ти поверхові хрущоби, такий же запущений і засмічений парк, колектор тепломережі ще з моїх часів. Ну, і судячи по мені, бомжі нікуди не ділись. От тільки пляшки стали пластиковими і ліхтарики без лампочок.
 
Не багато досягнень. Та й я, судячи з усього, еліксиру молодості не зробив.
Що ж сталось в ці десятиліття? Якась глобальна катастрофа? Схоже на те. Чомусь же зупинився розвиток людства. Але що ж сталось? Чому я нічого не пам'ятаю?
Чи не лише я. Може ніхто нічого не пам’ятає?

Стоп. Тут же в мене купа макулатури. Крім картону є якісь газети, трапляються й журнали. Це ж історія, записана на папері. Тепер то я виясню, що ж сталось.
Але преса була лише за два останні роки. Все, що я вияснив з газет, наскільки одні партії і лідери погані, і наскільки інші хороші. І чому треба голосувати саме за цих. Причому в різних газетах думки з цього приводу були протилежні. Ясно. Багатопартійність. Траплялись і цілі кіпи одного екземпляру газети. Що б це означало? Хто б це купляв стільки, щоб потім викинути?
   
Осінній сон 4.

Та ладно, все це не важливо. Треба вияснити що ж сталось. Розпитати когось? І що тобі розкажуть? Тут ледве дізнався, що це Харків, 2020 рік.
Це моя голова нічого не пам'ятає, але ж є якась м'язова пам'ять, пам'ять тіла, підсвідомі звички. Щось же мене вивело з мішком збирати пляшки.
Треба довіритись їм, кудись же вони мене приведуть. Може в мене є десь квартира, лабораторія, знайомі... Не сидіти ж тут і гадати на пустому.

Отже, йду куди ноги виведуть. Е-е-е, навіщо це я мішок з пляшками прихопив з собою? Але я ж не планував його брати. Пам'ять рук. Тож хай буде.
Ноги привели мене до площадки з сміттєвими контейнерами, розташованої серед п'ятиповерхових хрущівок.
Зненацька звідкись вибігли дві рябі кицьки і кинулись до мене. Я на мить остовпів. Але ніякої агресії вони не проявляли. Навпаки, терлись об мої ноги, задерши хвости. Значить знають мене. На незнайому людини так би не реагували. Може я десь тут живу?

Кицьки супроводжували мене до контейнерів. Напевне хочуть, щоб я для них дістав там чогось їстивного.
Я почав ритись в смітті. Одна кицька залишилась біля ніг,  друга в нетерпінні забралась на верх контейнера.
Серед харчових відходів були й такі, до яких кицьки були небайдужі. То якісь риб’ячі хвости, замотані в поліетиленовий кульок, то курячі кістки.
М'ясними відходами цікавились і ворони. Але близько  не підходили, тримались на відстані, чекаючи поки щось їм кину. Ворони не такі перебірливі як кицьки.  Раді і риб’ячим тельбухам.
 Були презенти і для голубів, кусочки хліба, залишки якоїсь каші.

Чогось цікавого для себе я не знайшов. Довго сплю. Раніше вставати треба. Все ж пару пластикових пляшок під сміттям вдалось знайти.
І куди тепер? Пам'ять ніг повела мене далі. Я тільки відсторонено спостерігав, не втручаючись.
Ось і місцевий базарчик. Пункт з прийому пластику. Значить пам'ять тіла таки працює. Це добре. Значить не все так безнадійно.
Приймальниця побурчала на мене, що пляшки треба зминати, в неї вільного місця нема, але все ж дала голубеньку п'ятірку з Богданом.
Клас! Це ж скільки всього можна купити. Буханку хліба за 16 копійок. Ні, візьму круглого за 20. Літр молока, ще 20. Банку кільки в томаті - 48.

В піднесеному настрої я йшов, рахуючи майбутні трофеї.
А от і гастроном. Заглянув через вікно. Господи, скільки всього! Таки це майбутнє. В нашому гастрономі крім хліба і сніданку туриста - рибо-круп’яного фаршу в банці, нічого й не купиш. Хоча, якщо маєш час і натхнення вистояти дві години в черзі, то можна і сосисок купити, чи навіть масла. Але, якщо нема холодильника, то це не має сенсу.
Заходжу в магазин ходою мільйонера, з високо піднятою головою.
Прямо переді мною  звідкись виростає охоронець і показує на двері.
- В мене гроші є, - показую свій зім’ятий в руці скарб.
Заперечливо киває головою. З місця не зрушує.
- Та мені хоча б хліба купити.
- На вулиці в кіоску купляй. Мене з роботи виженуть, що антисанітарію допускаю.
Ображений виходжу. Все є, та не для всіх.
Заходжу в кіоск.
- Мені, будь ласка, хліба.
- Якого?
- Ну, чорного буханку, білого, батон і отой рогалик з маком.
- Гроші є?
З гордістю показую свої капітали.
- Добав ще 10 копійок і буде на половинку соціального.
Розгублений, довго риюсь в кишенях.
- Так, бери і забирайся! - кидає на прилавок половинку якогось сірого хліба. - А то всіх покупців мені розлякаєш.

Неприємно після багатства опинитись зразу бідним. Та й додому пора. Втомився.
По дорозі в парк заглядаю до сміттєвих баків, чи не появилось чого нового, хорошого, інтересного. Нічого. Ну і ладно, завтра встану раніше.
А от і мій парк. Виламаю гілочку малини, чай зварю. Ні, не сьогодні. Нема сил. Підігрію воду на трубі і тепленьку з хлібом...

Ставши на ящик, повільно залажу на свою пічку. Вдома. Нарешті.

Щось  я вже почав в образ вживатись. Схоже,  це таки не сон. Сумно. До болю. Плакати хочеться. Як же так?
Шкодуєш за своїм життям? Але ж ти був готовий на ньому хрест поставити. А тепер шкода?
Що ж, нічого не поробиш. Прийдеться прийняти і змиритись.

Але що ж сталось! Як я до такого дійшов? Чи давно я вже отак живу? Чому нічого не пам'ятаю? Ким я був ці півстоліття? Де жив, чим займався? Чи є в мене дім, сім'я, родичі друзі? Чи досяг хоч чогось з того, що планував? Адже такі були плани! Чи нічого й не починав, а зразу пустив своє життя на пси?
Питання, як кажуть, цікаві.

Ну що ж, зате в мене появилась ціль в житті. Вияснити, що ж сталось з людством взагалі і зі мною зокрема.
Скільки я маю на це часу? Судячи зі стану здоров'я не більше року. Це якщо буду берегти себе.
Та й яка різниця скільки залишилось, головне встигнути вияснити все за цей час. Це ж не є чимсь неможливим. Я ж жив серед людей, хтось повинен мене знати.

Може й я когось чи щось впізнаю. Головне не сидіти сидьма в цій щурячій норі, а йти в люди.
Логічно було б почати з пошуку родичів. Я ж то знаю, хто я, хто моя рідня. Ну, батьки навряд чи ще живі. Лишається сестра. Коли я був на першому курсі, вона вчителювала в селі і заочно вчилась в Київському університеті. Навряд чи вона зараз в селі. Там і школи, напевне, вже нема. Чи й села. Напевне виїхала в якесь місто, вийшла заміж... Шукай тепер.
Та й як доберешся з Харкова в якесь село Хмельницької області. Пішки не дійдеш. грошей на поїзд нема. Та й не впустять, як от в магазин.
Ні, пошук треба починати тут, в Харкові. Я тут студентом був, зараз тут, можливо тут і все життя провів.

Завтра складу детальний план дій. А зараз треба поспати, щоб встати раніше. А то і на половинку соціального не зароблю.
Все-таки цікаво, що ж сталось. Але я це виясню. Зараз це головна і єдина ціль мого життя.
   
Осінній сон 5.

Час шакалів.   

Киця.

Навіть  тут спокою нема. Бігають, як коні, пищать, як сирени. Чи стосунки виясняють, чи це в них такі залицяння? Ну, все як і в людей.
Звечора, коли втомлений, то не чую цього, не звертаю уваги, а от під ранок... Значить вже виспався. Такий собі біо-будильник.

Ні, так не можна. Пора якийсь порядок встановити. Мало того, що вони гризуть мої запаси сухарів, так ще й обсцикають їх. І не тільки їх. Не даром люди носи вернуть від мене.

А раптом захворію. Зимою це не складно.
Не викличеш же лікаря додому. І їсти тобі ніхто не принесе. Прийдеться тиждень чи два сидіти тут, на сухарях і воді.
А сухарі зіпсовані.

Сьогодні ж пошукаю якусь посуду для своїх запасів. Пластикове відро, чи тазик. Накрив зверху склом і... Що, мишко, око бачить, а зуб не бере? Отож.
Ні, я буду, звичайно, виділяти вам якусь пайку, але з комунізмом цим закінчуємо: Оце ваше, а це - моє. А то надіятись на вашу свідомість, на ваше розуміння справедливості... В мене теж є свої інтереси.
Та й територіально треба розмежуватись. Відгородитись. Не подобається мені ця комуналка. Біля виходу моя територія, а далі, вздовж труби - ваша. Хоч на кілометри. Це справедливо.

Чому я раніше до цього не додумався?
 Напевне такий шлях прогресу.  Кожна проблема повинна спочатку визріти,  кількість перейти в якість, повинно прийти її усвідомлення.

Але це все філософія. Треба вставати, бо, як кажуть: час - це гроші.
І придумав же хтось таку фігню. Поставив все з ніг на голову. Ніби гроші важливіші за час, а час - лише засіб для добування грошей.
Насправді то єдиною реальною цінністю є час. Бо це синонім життя. Але його не цінують, бо дається всім даром. А все решту треба заробляти, витрачаючи цей ресурс.
Хоча якийсь зв'язок між часом і грішми все-таки є. Були б у мене гроші, то було б більше часу на мої дослідження. А так я вимушений тратити майже весь свій час на заробляння грошей.

А може в мене десь є якась заначка? Треба буде тут шмон провести, раптом щось знайду.
Звідки в мене ця термінологія?
Так, все, вставай, розфілософствувався!

Першим ділом йду до контейнерів. В парку встигну полазити. А в контейнерах добро в концентрованому вигляді. І це всі знають. Не один ти такий бізнесмен.

Прямо поблизу доріжки, по якій я йшов, метрах в двадцяти від контейнерів, на бетонних люках тепломережі (до речі, чому люки бетонні? В мій час чавунні були) якась добра жінка, йдучи на роботу, наклала котам їжі. Каша з курятиною, варені бички, якісь сухі гранули, навіть молоко в величенькій пластиковій посудині.
Ряба кицька, напевне одна з моїх вчорашніх знайомих, пила молоко. Інші коти були зайняті другими стравами. Деякі бігали туди-сюди, думаючи, може в сусідів щось краще, смачніше.
Характери, як і в людей – різні.

Я притишив хід. Давно не чув запаху вареної курятини, риби... Все це як магнітом притягувало погляд.
Обережно оглянувся. Недалеко позаду побачив іншу жінку, що йшла в моєму напрямку. Струнка красива фігура, одягнена не яскраво, але зі смаком. Інтелігентка.
Засоромившись якихось своїх таємних бажань, викликаних запахами і виглядом їжі, повільно рушаю далі. Нехай обжене мене, тоді вже підійду до контейнерів.

Мало не наступив на рябу кицьку, що зненацька опинилась в мене під ногами. Ледве не впав. Це прибігла та, що пила молоко. Оглянувся, щоб перевірити гіпотезу.
Моя інтелігентка підняла посудину з молоком і з задоволенням пила. Я завмер від несподіванки.

- Чого дивишся, ніби я торбу в сліпого вкрала?
- Але ж... це... котяче молоко, - промимрив я.
- Ти звідки знаєш? Пробував? - посміхнулась вона. - А мені здається, що звичайне, коров’яче, з пальмового масла. Навіть підігріте.
- Ну... я маю на увазі... - киваю на кицьку.
- Я ж не шакал якийсь, щоб кицьку відганяти.  Вона сама покинула і побігла, як тебе побачила. Любов дорожче їжі.

Я повільно підійшов до контейнерів.
- Е-е-е, ті два мої, твої наступні, - заявила інтелігентка, допивши молоко.
- Ми з Вами знайомі?
- Ну-у-у, не так щоб дуже бли-и-изько... - зобразила загравання, - але якщо джентльмен наполягає...
- А як Вас звати?
- О, так пан любить знайомитись з новими дівчатками, старі знайомі йому вже не цікаві... - настрій в неї був явно грайливий. Напевне тепле молоко так подіяло.  - Киця я. Ну, так мене величають в нашому високоповажному товаристві, - зобразила реверанс.
- А я хто?
- Ти що, позадрочувати мене вирішив? Образився, що я молоко випила? - спитала вже серйозно. - А де поблажливість джентльмена до маленьких слабостей дами? -  знов грайливо.
- Щось з пам'яттю сталось - торкаюсь рукою голови для переконливості.

- Ясно. Всьо, что било нє со мной, помню. 
Чахлик ти.
- Чому Чахлик? Це я так назвався?
- Ти що, справді нічого не пам'ятаєш?
Я помотав головою.
- Нічого. Розкажіть, що Ви знаєте про мене.  Хто я? Ким був? Що сталось? Чи давно тут?
- Це довга історія. По дорозі поговоримо, а зараз треба попрацювати. А то як шакали нагрянуть...

Хоч як мені кортіло якомога швидше дізнатись про себе, та підганяти її  не буду.  Жінки - істоти непрості. Щось їй не сподобається - завередує, і тоді нічого не скаже.
Не можна з необережності втратити шанс щось дізнатись.
   
Осінній сон 6.



По дорозі до приймального пункту пляшок і макулатури  намагаюсь обережно розговорити мою нову-стару знайому.
- Так що Ви про мене знаєте? Розкажіть, будь ласка.
- Це ти до кого звертаєшся?
- До Вас, звичайно.
- Ти знов забув,  як мене звати?
- Та ні, за останні два дні я все пам'ятаю, а от далі...
- Ну то й скажи: "Кицю, розкажи мені казочку про Чахлика".

Деякий час йдемо мовчки. Вона чекає, напевне, що я буду грати в її гру.
- Бачу, ти й справді якийсь відморожений, - з розчаруванням в голосі. - Ну, слухай.

Було це місяців зо три тому. Прибігає Петрович, весь захеканий...
- Хто такий Петрович?
- Так тобі про Петровича розказувати, чи про тебе?
- Пробачте, більше не перебиваю.
- Там, каже, на об'єкті номер два шакали якогось чоловіка вбили.
 - Як вбили? -  не повірила я.
- Ззаду трубою по голові, а тоді ногами.
- Може ще живий? Підемо подивимось, - запропонувала. - Може допомоги потребує.
- Ще на нас подумають, - зауважив обережний Чахлик.
- Я?
- Ні, інший Чахлик, був тут у нас один чахоточний. А ти  біля смітника лежав з розбитою головою.
- Ясно.

- Послали мене в розвідку, в разі чого на мене навряд чи подумають.
- Точно, Ви добре виглядаєте, інтелігентно, зовсім не схожі на... - я запнувся, намагаючись підібрати потрібне слово.
- А-а-а, так все-таки ти вмієш компліменти дамам говорити. - Вона зупинилась і поставила дві свої великі сумки на землю, - перепочинемо трохи.
Значить підходжу я, дивлюсь - живий, продовжила Киця після деякої паузи. - Ну ми і віднесли тебе до себе в підвал.

- Чому в підвал? Чому швидку не викликали? - здивувався я. - Ну, медичну допомогу, - добавив, щоб зрозуміліше було.
- Тобі так життя набридло?
- А що, тепер така погана медицина?
- А ти що, такий багатий?
- Платна? А в кого нема грошей, то що, не візьмуть в лікарню?
- Взяти то візьмуть. А от чи будуть лікувати...

- Як же це?
- Ти що, в лікарні ніколи не був? Чи з другої планети? Чи з іншого часу?
- Десь так.
- З пустими руками в лікарні робити нічого. Туди треба йти з своїм змінним одягом, посудом, простирадлами, рушничками, ліками. Навіть такі дрібниці як шприци, голки, катетери, вата, бинт чи туалетний папір треба своє брати.
Та й гроші потрібні. Бо першим ділом лікар тебе спитає на яку суму ти маєш можливість лікуватись.
І медсестрі треба дати, а то випадково крапельницю в вену не попаде, і буде в тебе на всю руку гематома. І прибиральниці. А якщо операція потрібна, тоді  взагалі...

- А де ж свої ліки брати?
- Ти хіба не помітив, що на кожному кроці тут аптеки?
- Якось не звернув уваги. А нема так, щоб не нести своїх ліків, не платити кожному окремо, а просто заплатити офіційно за лікування.
- Є, в приватних клініках. Але це дорожче.

- Наскільки дорожче?
- Ти скільки вчора заробив?
- П'ять цих, як вони тепер звуться...
- А попасти лише на прийом лікаря в середньому 500, як ти кажеш, цих, коштує. А ліків він тобі може і на кілька тисяч виписати. Та й лікарі різні бувають.
Трапляються часом і компетентні, але це велика рідкість. А в основному тупі, неграмотні рвачі, що купили вступ до ВУЗу, купляли екзамени, диплом, купили місце в клініці і тепер сидять і тупо відбивають з прибутком потрачені бабки, - по впевненому тону Киці було видно, що вона не з чужих слів говорить, а має власний досвід стосунків з медициною.

- Моя мати  фельдшер, єдина медицина на три села. Так їй за багато років роботи ніхто ніколи й копійки не давав, навіть думки такої не було. А робота ненормована. І в вихідні приходять. І вночі встає і йде на виклик. І в дощ, в заметіль і в інше село...
- Це де таке? - не повірила Киця.
- Та то в моєму часі.
- А-а-а, - потягнула вона. - Ладно, пішли вже, мандрівник в часі, - підняла свої сумки і ми рушили далі. - Тепер інші часи. Зараз час шакалів.

- А як  я опинився біля смітника, що я там робив? - продовжив я допит.
- Не знаю. Може ти десь тут живеш і сміття виносив, може йшов мимо і за котів заступився. Шакали не лише корм в них забирають, а й самих котяків вбивають і їдять.
- В чому я був одягнений? Як зараз?
- Да-а-а, схоже в тебе не лише пам'ять відбили, а й здатність логічно мислити. Тоді ж літо було. Ти був у футболці, в босоніжках.
- Ніяких речей, документів при мені не було?
- Може щось і було, та шакали забрали.

- Я щось говорив, розказував?
- Щось марив про еліксир безсмертя, що тобі треба знайти її.
- Його. Еліксир - він, поправив я.
- Я знаю, що еліксир - він, а безсмертя - воно. Але ти поривався знайти її.
   
Осінній сон 7.

Тим часом ми підійшли до пункту прийому. Я пропустив даму вперед, хоча й дуже хотів здати першим. Просто щоб вона не втекла, поки я буду здавати.
Але Киця почекала мене і ми пішли назад.
- Ну як, скільки заробили, - поцікавився я.
- У нас, бізнесменів, такі питання вважаються непристойними, тим більше питати таке в дами...
- А я - вісім, - мене розпирало від гордості. - Вчора було тільки п'ять.
- Ого, за один день бюджет виріс на 60% І що збираєшся купити? Віллу, яхту, літака? Візьмеш подругу в навколосвітню подорож? - вона взяла мене під руку, всім виглядом демонструючи, що саме вона є тою подругою.

Настрій в мене покращився. Я усміхнувся. Напевне вперше за не знати скільки часу. Все-таки і в бомжів буває радість в житті.
- Хліба в мене ще трохи залишилось, тож покладу гроші на депозит. В банку, - почав я ділитись своїми бізнесовими планами. - А коли трохи назбирається, інвестую їх у щось м'ясне. А може в яйця. Курячі, - уточнив, щоб не давати Киці зайвих надій.
- Банку краще скляну брати, щоб хакери депозит не погризли. А найкраще покласти в майонезну і накрити її  півлітровою, вона якраз щільно налазить, - ділилась своїми банківськими секретами моя бізнесова подруга.
- А ще я хочу знайти надійний контейнер для зберігання хлібних запасів, - продовжив я викладати свої плани.
- Так ти що, вирішив сьогодні ошелешити і добити бідну жінку грандіозністю своїх планів. Ну, вважай я вже твоя.
До речі, в цьому бізнес проекті тобі краще скооперуватись з Петровичем, в нього всякого такого барахла навалом. Господаристий він у нас.
- А де його знайти?.
- Та тут же, на нашій базі номер 1.
- Вибачте, я нічого не пам'ятаю.

- Ми якраз зараз підходимо туди, - вона кивнула в напрямку закинутої будівлі.
Типовий двоповерховий дитячий садок ще з моїх часів. Паркан поламаний,  подвір'я заросло вже посохлими високими бур'янами, кущами і молодими деревцями, захаращене якимсь будівельним сміттям.
- Тут же, напевне, холодно, навряд чи таке приміщення опалюється, - висловив я критичне зауваження щодо предмету Киціної гордості.
- Підземний поверх ще й як опалюється, - заперечила вона. - Крім того в нас там і гаряча вода є і електрика. Петрович  умудрився кудись підключитись.
- А вас не ганяють звідти?
- Навпаки, господарі нам раді.
- Ви маєте на увазі мишей?
- Та ти не зовсім зануда, часом можеш і розвеселити дєвушку.
Це приватна власність одного бізнесмена, колишнього кооператора. В роки Перестройки і Незалежності, коли все розвалювалось, розкрадалось і прихватизовувалось він викупив садочок, хотів тут якесь виробництво організувати.
- Не вдалось?
- Комуністична свідомість нашого народу, вихована і загартована семидесятиріччям перемог, виявилась не по зубам всяким там буржуазним паросткам.
Красти, махлювати, прихватизовувати, розпродувати, перепродувати, обдирати  - це будь ласка, скільки завгодно. Головне, щоб ділився з ким треба.
 А приватне виробництво - це  крамола, а якщо воно ще й не підпільне, а все чесно,  офіційно, по закону - це взагалі загроза існуванню самої Системи.

- Ясно, значить ви тут в якості безплатних сторожів, - зрозумів я ситуацію.
- Чому безплатних? Петрович навіть якусь символічну платню одержує.
- Так він у вас тут головний?
- Хто? - не зрозуміла Киця.
- Петрович.
- Ні, Петрович у нас головний по господарській частині. Ну, як прем'єр-міністр. А вождь, лідер, ідеолог, президент у нас Нюп.
- Що за кличка, що вона означає?
- Це щось англійською. Перше слово нью - новий. А от друге забула, чи то піс, чи ще щось. Це такий нік в нього був на форумах. Ну, а коротко - Нюп.

- Зрозуміло. А я - Чахлик, бо не помер, і говорив щось про еліксир безсмертя.
- Не лише це. Коли наш Чахлик помер,  ти зайняв його хороми.
- А чому він помер?
- Нюп каже, що такий закон природи. Навіть не природи, а чогось більшого.
- Ну, я в тому сенсі, чи сам помер, чи вбили?
- Це питання чисто риторичне і не має ніякого сенсу. Як вчить нас великий Нюп - головне, що кожен має померти, а от як - це вже неважливі деталі.

- Так він, ну Чахлик, не з вами тут жив, а в парку?
- Спочатку з нами, але коли почав сильно кашляти, ми переселили його на "дачу". Так називається в нас той об'єкт. Бо хоча ми всі і помремо, але спеціально прагнути цього результату і прискорювати його не варто.
- А чого мене туди переселили? Я теж почав кашляти чи захворів на щось заразне?
- Ні, ти сам туди рвався. Ми відмовляли, переконували, але втримати тебе було неможливо. Щось  туди тягнуло.
- Я не казав, що саме?
- Ти і сам цього не знав і не розумів, відчував тільки, що тобі треба туди. Що там маєш щось знайти, чи когось побачити...

- Ну що, зайдеш? - Вона запитально, навіть з просьбою в погляді глянула на мене. - В нас можна гарячого чайку попити, помитись, випрати, що треба. Ти коли останній раз мився?
- Щось не пам'ятаю...
- Думаю, це було б не зайвим. А то Ваш фрак, мсьє, не ідеальної свіжості. Та й парфуми Ваші мені не дуже подобаються.
Може Петрович щось додаткове згадає, - додала вона ваги своїм аргументам. Та й з Нюпом тобі не зайве було б поговорити. Він теж колись і еліксир безсмертя шукав, і якісь там важливі відкриття зробив.
А потім теорію інтелекту створив.
- Штучного?
- Всякого. Інтегральну Теорію Інтелекту - ІТІ. Чув про таку?
- Не пам'ятаю нічого, - розвів я руками.
- Так що, зайдеш?
- Обов'язково, але не сьогодні. Мені треба підготуватись, осмислити те, що Ви розказали. Може щось іще згадаю. А от завтра - з радістю.


Останнє редагування: 24 листопада 2018 14:25:06 від Анатоль
   
Осінній сон 8

Осінній сон. Час шакалів. Петрович. 1

А ось і мій парк.
І чого мене сюди тягне? Киця казала, що я поривався чи щось знайти тут, чи когось зустріти. Але чи в цьому ключ? Чи є це справді важливим?
Може я просто люблю ліс? А може мені  не парк був потрібен, а йшов я до метро?  Від об'єкту №2, де мене знайшли, найкоротша дорога до метро через парк.
В усякому разі сьогоднішній день можна вважати вдалим. Я вийшов на людей, які знають про останні пару місяців мого життя.  Думаю, вони зможуть розказати ще багато всяких деталей, що допоможуть в розкритті цієї тайни.

Отже, що я вже знаю?
Судячи з одягу, в якому мене знайшли,  бомжем я не був. Бомжі навіть влітку не ходять в одній футболці. В них принцип : "Все своє ношу з собою".
Але і якоюсь шишкою, знаменитістю не був, щоб моє зникнення викликало якийсь резонанс, пошуки. 
Залишається дуже широка множина варіантів. Для якихось логічних висновків замало інформації. Треба довіритись "пам'яті ніг", погуляти безцільно парком, може ноги кудись і виведуть. В барлогу ще рано. Заодно пляшок позбираю.

Але ноги водили мене доріжками парку, де ходять люди і кидають пляшки. Треба буде наступного разу вийти без мішка, щоб пам'ять останніх місяців не відволікала. Та й мало пляшок в парку зараз, в холодну пору року.
 Я вернуся "на дачу" і ліг відпочивати.

Хоча  встав я і прийшов на об'єкт №2 раніше, ніж вчора, Киця була вже тут. Моїх контейнерів, правда, не чіпала. Можливо лише тому, що зі своїми ще не розібралась. Після роботи, як і домовлялись, ми пішли на "Базу №1".

Підвал і справді був класний. Великий, теплий, розділений на кілька приміщень. Кабінка з душем,  матраци на дерев’яних підстілках, стіл, телевізор...
Але справжньою гордістю Петровича була його майстерня, що займала майже половину підвалу. Електричне освітлення,  деревообробні верстати, свердлильний станок, невеличкі токарний, і фрезерний, зварка, пайка, вакуумні насоси, купа якоїсь електроніки... Чому я звідси пішов у ту щурячу яму?

Нюпа не було. Я помився, мені дали інший одяг, непогану куртку, і всадовили за стіл чаї ганяти. Хоча було й незручно, але відмовлятись я не став. Проголодався, та й давно вже, напевне, гарячого не пив.

Нічого нового до того, що розказала Киця, Петрович не добавив. Лише сказав, що то він відігнав шакалів, піднявши крик, а то б добили мене.

Петрович був десь мого віку, може трохи молодший. Середнього зросту, худорлявий і весь час чимсь зайнятий. За чаєм він розказав про себе.

До пенсії Петрович працював науковим співробітником в НДІ при великому заводі. Любив щось паяти, майструвати. Займався цим і на роботі і вдома, де зібрав непогану майстерню. Щось виносив з заводу, що купляв на базарі чи в магазинах, дещо замовляв з Китаю.
Вмів працювати на різних станках, володів технологіями різних видів пайки і зварки, багато станочків і сам робив. Для електроімпульсної, електрохімічної обробки, з програмним керуванням...
Майстрував вакуумні установки для термічного, іонного чи плазмового напилення, робив високотемпературні вакуумні печі для експериментів...
Але любимим його заняттям була електроніка. Зокрема високовольтна. Багато часу  посвятив він розробці і експериментам з перетворювачами низької напруги в високу і навпаки, високовольтним електростатичним і електродинамічним двигунам. І мав в цьому цікаві досягнення.
Займався також розробкою і виготовленням тонкоплівкових сонячних батарей. Напиляв на майларову плівку аморфний кремній, прозорі провідники з окислів індію і олова, експериментував з поліацетиленовими напівпровідними плівками...

Була в нього мрія - всепогодна сонячна електростанція. Сонце в наших краях рідкість, особливо зимою, коли енергії особливо треба. Тож сонячні батареї не ефективні. Але варто їх підняти на кілька  кілометрів, щоб були вище хмар і тоді сонце є кожен день без винятку.
Ідея проста. Запускаємо на висоту кількох кілометрів повітряну кулю, наповнену гелієм чи воднем, оболонка якої є тонкоплівковою сонячною батареєю.
Великий струм низької напруги від цієї батареї перетворюємо в маленький струм високої напруги, в кілька десятків кіловольт, і по тонесеньких провідниках подаємо на землю.
Якщо взяти провідники з фосфористої бронзи, покритої сріблом, чи й мідні в кевларовій оболонці, то вони будуть достатньо міцні, електропровідні і легкі, щоб куля могла їх підняти і передати не менше 90% виробленої потужності.

Але тут почалась україно-російська війна 2014 року і Петрович переключився на розробку військових технологій.
На основі своїх високовольтних напрацювань він зробив дрон на електростатичних двигунах. Висока напруга для нього подавалась з землі через тоненькі  провідники. Дрон міг підніматись на висоту до двох кілометрів, міг цілодобово висіти чи маневрувати, виконувати функції спостережного пункту.
Сигнали керування дроном і високочастотний сигнал від камери передавався по цих же провідниках, виконаних в вигляді полоскової лінії. Тож перехопити керування дроном чи заглушити його передачі ворог не міг.

А, враховуючи позиційний, окопний характер війни, де сторони розташовувались на відстані кілометра чи й кількох сотень метрів одна від одної, радіус дії в два кілометри був достатнім для контролю

передової. Дрон міг попередити про маневри противника, керувати вогнем артилерії, підсвічувати інфрачервоним лазером цілі для мінометних мін з самонаведенням. Розкидати радіо-маячки.

Але дроном інтереси Петровича не обмежувались. Розробив він також кілька типів головок наведення для мінометних мін, які просто вкручувались замість стандартних підривників і дозволяли керувати польотом міни. Головку лазерного наведення з дрона, самонаведення на підсвічену дроном ціль, самонаведення на радіо-маячки.

Гордістю Петровича була його головка оптичного самонаведення, де ціль треба було лише вказати, а далі головка вже сама скеровувала міну на ціль навіть якщо та рухалась.
Пристрої Петровича були простими, дешевими і з доступних елементів. Наприклад в головці оптичного самонаведення він використав сенсор оптичної миші.
Сенсор видавав готовий сигнал зміщення цілі, який використовувався для коректування польоту.

Особливою гордістю Петровича була ВИДРА - винищувач дронів автономний.  Невеличкий, 40 сантиметрів в довжину і 4 діаметром, вагою трошки більше пів кілограма, з маленькими крильцями-рулями як в

ракети, він міг розвивати швидкість до 300 кілометрів за годину, що в кілька разів перевищувало швидкість звичайних дронів.
Літав він не довго, всього дві хвилини, але за цей час міг наздогнати ворожого дрона на відстані 5 кілометрів і повернутись назад, або на відстані 10 кілометрів не повертаючись.
 
Початкове наведення винищувача було з землі за допомогою лазера, закріпленого на підзорній трубі. При наближенні на сотню метрів до ворожого дрона,  винищувач захоплював ціль за допомогою оптичного сенсора від лазерної миші і далі вже діяв самостійно.
Наблизившись до ворожого дрона вистрілював сітку, якщо  дрон був невеликим. Пропелери дрона заплутувались в сітці і він спускався на землю на невеличкому парашутику, прикріпленому до сітки. Ціленький.

Якщо  ж дрон був великим, то ВИДРА підпалював його струменем напалму.
   
Осінній сон 9.

Спочатку винищувач Петровича був з електричним двигуном і акумулятором. Вартістю біля 100 доларів. Але потім він розробив більш дешевий варіант на рідкому вуглекислому газі з пластиковим двигуном, собівартість якого була вже  менше 50 доларів. Його можна було використовувати і як одноразовий, для підриву великих дронів.

Та й як швидкісний розвідник на відстань до 5 кілометрів він був хорошим. Замість бойового модуля ставився модуль з записуючою камерою і запускався по певній траєкторії. Через дві хвилини гарантована інформація про розміщення противника. Збити його було неможливо, маленький, швидкий, невидимий для радарів.
М’ягку посадку винищувач міг робити навіть вичерпавши всю енергію. Він повертав свої крильця-рулі гвинтом і спускався на землю обертаючись як насінина клена.

Все це Петрович розповідав з ентузіазмом, його очі горіли, здавалось він навіть помолодшав.
- І як ці Ваші розробки показали себе в реальній ситуації? - поцікавився я.
Петрович надовго замовк, опустив голову, зіщулився, ніби його хтось збирався вдарити, і враз перетворився на маленького старого чоловічка.
- Мої іграшки виявились нікому не потрібними, - тихо сказав він.

- Чому? В армії були кращі розробки?
- Та де там, - Петрович з досадою махнув рукою. В армії взагалі нічого не було. Волонтери і добровольці використовували часом для розвідки китайські пінопластові іграшки,  які легко перехоплювались засобами радіоелектронної боротьби ворога.
А ворожі безпілотники безкарно літали над нашими військами, бо не було чим їх збити. Стрілецька зброя була неефективною проти них, а використовувати ракети протиповітряної оборони, в десятки чи сотні разів дорожчі за ті дрони було марнотратством.

- Чому ж тоді не скористались Вашими розробками?
- Не знаю. Бюрократія чи саботаж. Чи і перше і друге.
- І як аргументували відмову?
- По різному. Спільним була лише байдужість, небажання проявляти якусь ініціативу, брати на себе відповідальність, виходити за рамки службових інструкцій. Це в кращому випадку. А так, дізнавшись, що я пенсіонер, який вдома щось там розробляє, або просто насміхались, просили не відволікати їх від важливих справ, чи й погрожували, питаючи, чи є в мене ліцензія на розробку зброї.
Найбільш толерантні пояснювали, наскільки це складні, марудні і довготривалі процедури впровадження якихось нових розробок для армії. Скільки це треба пройти узгоджень на різних рівнях, комісій, випробовувань, затверджень, внесення в плани, виділення бюджету... І на кожному з цих етапів армійський чи цивільний чиновник буде дивитись на тебе з питанням: "А що я особисто з цього матиму?"
Замовити десь в США чи Ізраїлі в сотні разів дорожчі безпілотники і простіше і вигідніше. Особливо через свої фірми-прокладки.

- Ну а самому налагодити виробництво і постачати добровольцям?
- При моїй пенсії в 50 доларів я міг лише дослідні зразки зробити. Та й добровольців після Мінської капітуляції з фронту прибрали.

- А підключити до цієї справи якихось патріотичних бізнесменів, олігархів, - втрутилась в розмову Киця, - в них же більше  і фінансових і організаційних можливостей.
- Патріотичних олігархів? - посміхнувся Петрович. - Самій не смішно, що зморозила?
 
- І чим же закінчилась ця епопея? - я вже здогадувався, якою буде відповідь, та все ж хотілось надіятись на якийсь оптимістичний кінець.
- Закінчилась моїм усвідомленням ситуації, - сумно сказав Петрович.
- І що ж Ви усвідомили?
Петрович зітхнув, долив собі чаю, взяв печива і, голосно посьорбуючи, почав повільно розповідати.
- Раніше я політикою не цікавився. Грався своїми іграшками, тихо сподіваючись, що зроблю щось цікаве, потрібне людям. Та й просто було приємно чимсь займатись. А тут я побачив, що нікому нічого з того не треба. Всі хочуть лише грошей. Притому зараз, побільше і щоб нічого не робити.

От я й почав цікавитись, що ж сталось з країною, з людьми. Почав дивитись телевізор, слухати новини і ток-шоу, читати політичні форуми...
Петрович знов надовго замовк.
- І що ж Ви вияснили? - мені самому це питання було цікавим.
- Багато чого. Але головне те, що з розпадом Союзу  стара спільнота, яка б вона не була, розпалась, а нова, українська так і не утворилась. А звідси відсутність патріотизму, егоїзм, кожного цікавить тільки його власна вигода, навіть якщо це на шкоду суспільним інтересам.  Все решта - лише наслідки цього.
Непатріотичне населення обирає непатріотичну владу, для якої нема таких понять як національні інтереси, як стратегія розвитку країни, бачення її перспектив.
Тож переймаються такі люди лише використанням владних повноважень для особистого збагачення, організацією схем розкрадання державних ресурсів, майна і бюджету, створенням штучних перепон на кожному кроці для здирання хабарів.

Особливо ясно все це проявилось під час війни. Влада нічого не робила для організації оборони країни. Навіть не оголосила воєнного стану. Наказала військам залишатись в казармах без зброї. Щоб "не

провокувати" ворога. Ризикувати чимсь заради чужої їм країни, яку розглядали лише як ресурс для власного збагачення, такі люди не хотіли. Вважали за краще домовитись з ворогом, здати йому те, що той хотів, тільки б самим залишитись біля державного корита, бо  яка ворогу різниця хто саме буде проводити тут його політику. Тому й здавали без бою, без жодного пострілу флоти, військові частини, міста і цілі регіони.
А героями оголошували тих, хто, здавши ворогу без бою кораблі, військові бази чи аеродроми з літаками, співали гімн України.

- Ви прямо якусь фантастику розказуєте, - я старався м'якіше сформулювати свою недовіру словам Петровича. - Невже в Україні не знайшлось людей, які б стали на її захист?
- Чому ж, були добровольці, що організовувались в добровольчі батальйони, волонтери, що збирали для них одяг, їжу, купляли автомобілі, бронежилети, шоломи, тепловізори, кровоспинні засоби - заперечила Киця. - Саме вони й зупинили ворога в перші місяці війни.
- Ага, були, пару тисяч на 45-мільйонну країну, - криво посміхнувся Петрович.

- Як же такими силами можна було протистояти в війні з Росією? - не знаю чого більше було в моєму питанні, здивування чи недовіри.
- Та не було ніякої україно-російської війни, - з досадою  в голосі відмахнувся Петрович.
- Як це не було? - вскочила з місця Киця, - десятки тисяч вбитих і поранених, мій племінник загинув на війні, а війни не було? А що ж було? Вона і зараз триває.

- Що було? Була здача  русскому міру  територій, де він вже сформувався і закріпився.
- Ну, Крим здали, - погодилась Киця, - але ж за Донбас була справжня війна.
- Війна? З ким? - Петрович іронічно глянув на Кицю.
- З Росією, з її колаборантами, найманцями, сепарами.
- Кицю, наші керманичі з тобою не згодні. То був внутрішній конфлікт, АТО - антитерористична операція. Ні воєнного стану, ні розриву дипломатичних відносин з Росією. Продовжував діяти договір про дружбу і стратегічне партнерство, продовжувалась торгівля між країнами. Верховна Рада навіть проголосила Крим  вільною економічною зоною для полегшення торгівлі. Курсували через кордон поїзди, автобуси, автомобілі, мільйони людей  перетинали кордон без віз.
Працювали в Україні російські дипломатичні і культурні установи, банки, підприємства, бізнесмени.
   
Осінній сон 10.

- Ви щось говорили про Мінську капітуляцію, - звернувся я до Петровича, - розкажіть детальніше про це.
- Не капітуляція, а домовленості, - поправила Киця.
- Капітуляція, капітуляція, - наполягав Петрович. - Бо про що можуть бути домовленості після військових поразок.

- Так в чому суть цих домовленостей? А я вже сам вирішу чи є вони капітуляцією.
- Якщо коротко, то в російській інтерпретації подій і, відповідно, в російському рецепті їх вирішення.
- Чому це в російській? - не погодилась Киця, - там і німці, і французи брали участь.

- В чому мала б бути українська позиція? - вів далі Петрович. - В тому, що Росія здійснила акт агресії, напала на Україну, захопила і анексувала Крим, розв'язала війну на Донбасі.
І яке повинне бути вирішення проблеми? Припинення агресії,  повернення Криму, вивід військ, військової техніки і найманців з  усіх окупованих територій Донбасу, визнання суверенітету, територіальної цілісності і міжнародно-визнаних кордонів України.

А яка позиція Росії? Крим вже російський і про нього взагалі не говоримо. А на сході України маємо внутрішньо-український конфлікт. Російськомовні регіони не захотіли змиритись з переворотом в Києві, в результаті якого до влади прийшли націоналісти. Тому регіони вимагають автономії, федералізації України, щоб захистити свої мовні, культурні права, право на вільні стосунки з братнім російським народом,  свої погляди на історію, на героїв.
 
А батальйони націоналістичних карателів,  а пізніше і регулярні українські війська виступили на придушення волі народу за допомогою зброї.
Тож що треба зробити для врегулювання ситуації? Припинити військові дії, відвести від лінії розмежування важке озброєння, вивести незаконні збройні формування (тобто добровольчі батальйони), переписати конституцію Україну в напрямку федералізації. (Ну ладно, можете назвати це децентралізацією). Прийняти закон про особливий статус регіонів, узгоджений з ними,  яким закріпити всі ці права. В тому числі право мати свої органи влади, які не може розпустити Київ, свої збройні формування під назвою народної міліції, свої суди, прокуратуру, право на самостійні відносини з Росією...

 І закріпити все це в конституції України, щоб не можна було вже відмінити.

Тож хіба згода переписати конституцію країни на вимогу ворога не є капітуляцією? - Петрович з викликом глянув на Кицю. - Згода на конституційне руйнування країни, згода на внесення в конституцію таких змін, які б розпорошували країну замість її консолідації перед ворожою загрозою, руйнували її зсередини, узаконюючи в правовому і політичному просторі України русскій мір в його найбільш українофобській, агресивній, воєнізованій формі, і говорили, що це є нормою для України.

- Ага, так ти визнаєш, що війна з Росією таки була? - замість захисту Киця перейшла в наступ.
- Війна Росії проти України, війна на знищення України, ліквідацію її ідентичності, перетворення на частину Росії триває вже не одне століття, вона не почалась в 2014 і не закінчилась з мінською капітуляцією України.
І їм вже майже вдалось добитись своїх цілей. Бо більшість населення України втратила свою українську ідентичність, мову, культуру. Не вважають Росію ворогом, вважають росіян братнім народом, чи навіть  одним з ними народом.
 
- Не перебільшуй, - не погодилась Киця, - воювали ж і проти сепарів і проти росіян.
- Були окремі випадки і героїзму і самопожертви, - погодився Петрович, але в цілому був суцільний саботаж: - як же можна стріляти? Там же наші люди...
Саботаж і з боку рядових армійців, що  здавали ворогу військову техніку і зброю, вистрілювали боєкомплект в небо, ламали свої танки і бронемашини, щоб не йти в бій.
І з боку середньої ланки командного складу. Ці здавали без бою військові частини, арсенали зі зброєю, військові плани.
І з боку вищого керівництва держави. Яке не було зацікавлене перед виборами в поверненні регіонів, де не їхні виборці. І теж не ставились до Росії як до ворога. Вважали за краще домовлятись.
Чого вартий тільки наказ президента засунути війська в вузьку кишку вздовж кордону. Тобто між двома ворожими угрупуваннями, де вони були приречені на знищення. А все тому, що теж не вважав, що по ту сторону кордону ворог.

- Саботажу було багато, - погодилась Киця, - але ж були й інші приклади. Донецький аеропорт, наприклад. Подвиг його захисників ввійде славною сторінкою в історію України.
- Це і славна сторінка і ганебна, - сумно сказав Петрович і опустив голову.
- Чому ж це ганебна? - Киця зі злістю дивилась на Петровича. - Про подвиг "кіборгів" легенди складатимуть, туди черга добровольців була. Мій племінник там загинув, - закінчила зі сльозами в очах.

- Чому ганебна? - Петрович говорив не піднімаючи голови. - Бо подвиг бійців скомпрометували, перетворили в фарс, в виставу, що закінчилась трагедією.
- Хто? Навіщо? - майже кричала Киця.
- Схоже, за мінськими угодами він відходив сепарам. Але просто визнати це, відвести війська і здати його, командування не наважувалось. Не популярним був би такий крок.
Тому й вибрали інший варіант здачі. Дозволили ворогу перерізати дороги до аеропорту, щоб потім "кіборгам" або героїчно проскакувати під ворожим вогнем, або проходити для ротації принизливі шмони на сепарських блокпостах. Дозволили таким чином бажаючим хлопчикам погратись в "кіборгів", щоб потім їх там і утилізувати.

- Не вірю! Не може цього бути! Ти цинік! - майже істерично кричала Киця.
- Я лише кажу про факти  і що за ними стоїть, - тихо і сумно сказав Петрович. - Ти думаєш, що домовленості обмежувались тільки тим, що опублікували в Мінську?
Там опублікована лише загальна стратегія руйнування України. А є повно й не опублікованих умов капітуляції.

- Що ти маєш на увазі?
- Заборона використання авіації, наприклад. Знаєш скільки літаків виготовила Англія в 1943 році? Сто тисяч.
А скільки Україна виготовила за 5 років війни? Нуль. І це при тому, що є кілька авіаційних заводів. Які стоять. І навіть маленьких безпілотників не виготовляють.
Чому? Не можуть? Могли робити "Антеї", "Руслани", "Мрії", а тепер нічого не можуть?
А скільки крилатих і балістичних ракет виготовила Німеччина в 1943-44 роках? Десятки тисяч. А скільки Україна? Нуль. Чому? Не може? Могла робити міжконтинентальні ракети, а тепер навіть малих і середніх не може?
Німці з нуля технології в короткі терміни розробляли, а ми за готовими вже технологіями і зразками не можемо? Маємо кілька десятків ще радянських "Точка У" і навіть щось подібного не можемо повторити? А чому німці 75 років тому могли робити десятки тисяч ракет, які і в кілька разів більше вибухівки несуть ніж "Точка У" і на більші відстані можуть летіти?
А може справа не в тому, що не можемо? Чому стоїть Південмаш? Це в війну повинні стояти авіаційні і ракетні заводи?

- Але ж розробляються якісь ракети, виготовляються танки, бронемашини, - не здавалась Киця.
- Ага, розробляються ракети для Саудівської Аравії за її гроші, виготовляються танки для  Таїланду. А для внутрішнього користування випускаються лише бронемашини. Для поліцейських функцій і прикордонників.
Хіба так поводяться воюючі країни? Та навіть патронного заводу не спромоглись  побудували. Не кажучи вже про виробництво артилерійських чи реактивних снарядів. Навпаки, регулярно вибухають найбільші  склади з реактивними і крупнокаліберними снарядами. І я зовсім не здивуюсь, якщо це є елементом, способом роззброєння за умовами капітуляції. Щоб імідж влади не псувати, яка цілком задовольняє Кремль.
   
Осінній сон 11.

- Невже все це правда? - втрутився і я в розмову. - Коли  я був студентом то теж мріяв про самостійну Україну, але зовсім не такою її уявляв. Якби мені сказали тоді, що через 50 років  Україна буде такою... Я б нізащо не повірив.

- Та то він згущує фарби, - пояснила Киця. - просто почувається ображеним, звідси й такі оцінки.
- Петровичу,  розкажіть про себе, - попросив я. - Як Ви опинились тут, в цьому підвалі. У Вас же була своя квартира.
Петрович встав, взяв чайник і пішов долити  води, всім своїм виглядом демонструючи невдоволення, що не всі розділяють його погляди на ситуацію.
Довго не повертався, чекаючи, поки вода  закипить.

- А як Ви  опинились на вулиці? - поцікавився  я тим часом в Киці?
- Ну, в тебе зовсім такту нема. Питати таке в жінки... Та й подобається мені наша теперішня компанія. Нюп, Петрович... Та й ти, схоже, непогана людина. Тільки якийсь... - вона замовкла, підбираючи потрібне слово.

Тим часом повернувся Петрович з чайником. Все ще насуплений.
- Що тут розказувати? - почав він невдоволено. - Одинокий пенсіонер з квартирою - вважай в групі ризику. Багато шакалів думає, що це не справедливо – пенсіонер в двокімнатній квартирі. Що їм, молодим, квартира чи гроші за неї більше потрібні ніж пенсіонеру, якому вже й до ями пора, щоб не обтяжувати суспільство своїм існуванням.

- І що ж конкретно з Вами сталось.
- Пенсія в мене невелика. В зимовий період менша за комунальні платежі. Але субсидій я не оформляв, не вважав себе бідним чи немічним, гордість не дозволяла, та й всякої  бюрократичної тяганини не люблю.

- А як же Ви жили?
- Підробляв трохи. То комусь комп'ютер відремонтую, чи телефон. Не гребував і кавомолками, фенами чи утюгами. Якось тягнув.

Почали мені приходити платіжки з субсидіями. Ну, думаю, молодці, не примушують старих людей ходити по інстанціях, принижуватись. Автоматично призначають субсидію тим, кому за законом має бути.
Не буду ж я кудись ходити відмовлятись. Тим більше що і багатші мене оформляють собі.
Тож пару років я жив спокійно, на хліб вистачало, навіть на якісь залізяки з барахолки для моїх іграшок.
А тут раптом почали надходити платіжки на десятки тисяч. Я питаю - що це означає? Кажуть - вийшла помилка. Тобі помилково нарахували субсидію, бо ніяких документів на її оформлення ти не подавав.
Але ж це не моя помилка, якби не давали субсидії автоматично, то я міг би подати заявку чи просто платити повністю, як і раніше. А так де я таку суму зараз знайду?

- Ясно, у Вас відібрали квартиру за борги, які штучно організували, - здогадався я.
- Ну, насправді там було все трохи складніше, але суть така.
- Розкажіть конкретніше, мені цікаво.

- А мені не цікаво, - скривився Петрович. - Колектори, опис майна, погрози конфіскувати і продати по ціні металолому моє обладнання, що збирав десятиріччями, організація заяв від сусідів, що то я заливаю їх, то шумлю, то димлю, хоч ніколи жодних претензій від них не мав.
 Плюс антисанітарія, порушення правил пожежної безпеки, загроза обвалу від не передбачених для житлових приміщень залізяк. А ще незаконне підприємництво, несплата податків, суди...
Розіграли ролі поганого і доброго "слідчого". Добрий запропонував продати квартиру, натомість вони купляють мені хату в селі і перевезуть туди все моє обладнання.
Я погодився на переїзд. Бо однаково б не відчепились. При перевезенні половину моїх залізяк розікрали.

Хата виявилась нікчемною розвалюшкою, практично без електрики. Провести туди нормальну електрику виявилось нереально дорого...
- Ти ще скажи спасибі, що живий лишився, а не закопали тебе десь там в ліску, - додала оптимізму Киця.

- А як тут, в підвалі опинились? - запитав я.
- Поговорив зі знайомим бізнесменом, я йому колись комп'ютер ремонтував. Він допоміг переїхати сюди в підвал. От і вся історія.
- Тут непогано, - зауважила Киця. - Якщо  добрі люди куди не наскаржаться, що тут бомжатник розвели, і не вижене хазяїн, то можна жити.

- Ну, добре, дякую за все, мені пора, - я підвівся з-за столу.
- Ну чого тобі туди йти? - підвелась і Киця. - Вже темно, що ти там зараз знайдеш? Залишайся. Скоро Нюп  прийде, тобі має бути цікаво з ним поговорити. Нюп, він... незвичайна людина. Можливо ти і про себе щось зрозумієш, поговоривши з ним.
- Звичайно, залишайтесь, - підтримав Кицю Петрович, - а завтра, якщо захочете, то підете в свою барлогу. Хоча краще б тут лишались. І компанія хороша і погратись тут є чим, - кивнув на свою майстерню.
 
Я стояв в нерішучості. Щось незрозуміле, підсвідоме тягнуло мене в парк. Але ж не зайвим було б і з цим знаменитим Нюпом поговорити. Може й справді щось проясниться для мене.
 
Врешті-решт аргументація розуму взяла гору над підсвідомою тягою і я вирішив залишитись.
   
Re: Читальня вихідного дня

https://b.radikal.ru/b37/1812/9d/39d7a459a732.jpg

Останнє редагування: 14 грудня 2018 17:05:11 від Вело
   
Осінній сон 12

Звук музики, що раптово заграла, примусив мене здригнутись. Петрович встав і пішов до вікна. На підвіконнику світилась  якась тоненька коробочка, розміром з долоню. Звук йшов звідти. Петрович приклав коробочку до щоки.

- Нюп?! - радісно вскочила Киця і побігла до Петровича.

Я остовпів. Чомусь думав, що їхній загадковий Нюп - це людина, а воно он що.

- Хоче, щоб ти вийшла з тачкою йому назустріч, - звернувся Петрович до Киці.
Та швидко схопила щось невеличке,  легеньке, з двома колесами, напевне то і була розкладна тачка, і вибігла на вулицю.
Я теж підійшов до вікна.
 
- Що це? - кивнув на коробочку.
- Сяомі, - відповів Петрович.
- Не розумію.
- Смартфон.
Я знизав плечима і розвів руками, показуючи, що однаково нічого не зрозумів.
- Ну, мобільник такий.
Побачивши, що я продовжую стояти з німим запитанням, Петрович пояснив: - телефон.

- А-а-а, рація, - здогадався я, - так це Ви з Нюпом розмовляли. А то я був уже подумав, що Нюп... А чому воно світиться?
- Ви що, мобільника ніколи не бачили? -Петрович подивився на мене з недовірою, чи не розігрую я його.
- Не знаю, може й бачив. Я помічав в парку, що люди йдуть і говорять самі з собою. Мене це ще здивувало. Але в декого в руках навіть коробочки такої не було.

Петрович почав показувати і розказувати мені про можливості смартфона.
- Так там ціла обчислювальна машина! - вигукнув я. - Така підійшла б і для керування космічними кораблями, маленька, легенька.
- І потужна - добавив Петрович.
- Наскільки потужна?
- Ви про які роки пам’ятаєте?
 
- Десь так 71-й. В університеті була потужна обчислювальна машина. Дві зали займала. Могла робити 200 тисяч операцій в секунду.
- Ну, дві зали в космічний корабель не поміститься, давайте порівняємо з тим комп'ютером, який був на Аполлонах, що літали на Місяць. На той час це були найновіші розробки. В них вперше мікросхеми використали. Той комп'ютер і обчислювальні операції робив, контролював рух, навігацію, керував автоматичною посадкою і стиковкою. Він мав розміри біля пів метра і вагу 32 кілограми.
- Я згоден, то була, мабуть, потужна машина, і невелика.

- А оця іграшка, - Петрович підкинув смартфон на долоні, - в мільйон разів потужніша.
- Та ну, - не повірив я.
- Давайте порівняємо характеристики. Оперативна пам'ять комп'ютера Аполлона 4 кілобайти. А тут 4 гігабайти. В мільйон раз. Постійна пам'ять Аполлона 72 кілобайти, а тут 64 гігабайти, а з врахуванням карточки пам'яті то і більше ста. Тобто більше ніж в мільйон разів.
Скільки той міг робити операцій в секунду? Сорок тисяч додань чи тисячу двісті множень. А цей мільярди. Кожне з восьми ядер.

- Фантастика! Ніколи б не подумав. Хоча я й передбачав, що таке колись буде. Пам'ятаю, розказував бабуні, що скоро книжок не буде, а буде в кожного лише одна книжка, куди можна буде завантажувати в бібліотеці будь-яку іншу. І вона буде і телевізором, і магнітофоном і фотоапаратом... Але щоб таке маленьке, плоске і настільки потужне… Кольорове зображення, не мигає, не сніжить, звук чистий, камера така мікроскопічна і якісна... Такого і уявити не міг.
Електроніка фантастично просунулась за ці 50 років. На Місяць, напевне, вже як на трамваї їздять, а на Марс в відпустку...
- Останній політ людей на Місяць був у 1972. Аполлон 17.
- Як це? Чому більше не літали? Що сталось?

На вулиці почулись голоси. Петрович пішов до дверей і допоміг Киці спустити по сходах тачку з великим мішком. Ззаду йшов високий чоловік років 55. Напевне це і є той їхній знаменитий, загадковий Нюп. На бомжа він не був схожий. Та й на вченого також. Швидше на якогось артиста. І одягом, і виглядом, і манерами.
В руках у нього був поліетиленовий кульок.

- О, кого я бачу! Сам Чахлик Невмирущий до нас завітав! Якраз вчасно, - він потрусив кульком і поклав його на стіл. - Виключно вдалий сьогодні день. І Петровичу іграшок цілий мішок.

Але Петрович і сам вже зорієнтувався в ситуації і повільно витрушував з мішка на підлогу якісь скарби.
- Ага, фени, кавомолки, міксери, електронні ваги, ліхтарики, о, і з сонячними батареями, - бурмотів він, коментуючи вміст мішка.

- Це звідки, теж з смітника? - поцікавився я.
- Закон збереження емоцій, - філософськи відповів Нюп. - Якщо в когось зменшується радості, то в когось іншого збільшується.
- Вкрали?
- Фу, як ти міг про Нюпа таке подумати? - заступилась за свого кумира Киця. - Він що, депутат якийсь чи міністр?
- Склад з побутовою технікою горів, - пояснив Нюп.
- А-а-а, а я то був подумав, що таке на смітнику можна знайти.
- Можна ще й  не таке, але не тут. Район тут пролетарський, а от в якомусь елітному... Там і телевізори бувають, і  комп’ютери і телефони... Та й меблі ще хороші і одежа. Але то не для нас.
- Чому?
- За хороші місця конкуренція, війни. Там свої банди.
- Зате у нас спокійно, - втрутилась в розмову Киця. - Ну, часом гастролери навідуються, але не часто.

- Так, всі за стіл, - скомандував Нюп, - а то я щось зголоднів. Кицю, постав чайку.
- Та ми вже тут ...- почав я.
- Такого ви не їли, - Нюп висипав на стіл вміст кулька. Ковбаса, сало, свіжий хліб, консерви, помідори... Я зачаровано дивився на цю розкіш, не в змозі відвести погляд.
- Я вже, певне, піду, - видавив з себе. - Пізно вже, а завтра рано вставати.
- Оголошую завтрашній день вихідним, - урочисто виголосив Нюп. - Чи навіть святковим. Ніякої роботи.
- Ура-а, - застрибала від радості Киця.
   
Осінній сон 13

- Крім Петровича, - уточнив Нюп. - Для нього якраз запарка. Треба  все це переглянути, перевірити, підмарафетити, тут багато чого підгорілого, оплавленого, чи й просто закіптюженого. А на вихідні - на ринок.

- Та для Петровича зайнятись залізяками і є святом, - Киця кивнула на Петровича, що вже на колінах захоплено рився в купі обгорілого мотлоху.

- А в вихідні на ринку будете продавати це? - я поглядом вказав на купу техніки.
- Навпаки, будемо купляти, - радісно оголосив Нюп.
Я дивився на Нюпа і не розумів, це він так жартує, чи серйозно.

- Там сьогодні не я один отоварився, - пояснив Нюп. - Тож в вихідні на ринку все це буде за демпінговими цінами. Так що Петровичу буде задача відбирати, що там варте, а я це куплятиму.
- А чому не Петрович?
- Нюп зможе купити вдвічі дешевше, - пояснила Киця. - Петрович не вміє торгуватись. Йому що скажуть - те він і платить.
- А через пару тижнів все це буде в кілька разів дорожчим, - добавив Нюп. - Такий закон природи: хочеш все зараз, не вмієш чекати - матимеш менше. А  нам спішити нікуди, та й склади не кожен день горять.

- Панове, прошу всіх до столу, - Киця постелила на стіл газету і різала на кусочки принесене Нюпом. - Сер, вас це також стосується, - звернулась до Петровича, що все ще порпався в залізяках, - тільки руки не забудьте помити.
І вас, мсьє, - це вже до мене, - ось ваше почесне місце.
 
Я почувався незручно, що ніяк не причетний до цієї розкоші, тому відламав собі лише трошки хліба і відрізав малесенький шматочок сала.
- Не соромся, не обмежуй себе ні в чому,  тут всі свої, і це не ресторан, платити не треба, - Киця помітила мою скромність.
- Та я не знаю, як мій організм реагуватиме на це, - виправдовувався я.

- Їж нормально, а то хоч і Чахлик, а помреш від такого посту, - підтримав Кицю Нюп. - До речі, ти став краще виглядати.
- Помився, чисту одежу дали, - зніяковів я.
- Та я не про це. Погляд в тебе став якимсь осмисленим, а то був зовсім відсутнім. Може ти згадав що?
- Дещо згадав. З молодості. Точніше сон мені приснився, що  я - першокурсник і планую зробити щось велике в житті, типу розібратись з механізмами старіння і навчитись ними керувати. І сон був настільки яскравим,  що коли я прокинувся, то цю теперішню реальність сприйняв за сон. Ну і з тих пір, тобто вже три дні, я все пам'ятаю.
 
- Ну що ж, маємо ще одне підтвердження закону Нюпа, - він зразу став якимсь серйозним і задумливим.
- Що за закон? Киця казала, що Ви теж чимсь подібним займались. Розкажіть про себе.
- Так, розкажіть, - підтримав мене Петрович.

Нюп витримав досить довгу паузу і, не піднімаючи голови і не перестаючи повільно жувати, почав розповідь.
- Був я молодим і талановитим біохіміком. Зробив цікаве відкриття і хотів взяти його темою своєї дисертації. Звучало це так: "Селективні блокатори мейозу".
Тему собі я сам вибирав, працював над нею теж самостійно, тож вписувати когось співавторами не мав наміру.
Та й робота сама-по-собі була значною і цінною, тож тратитись на всякі хабарі, подарунки чи фуршети я теж не збирався.
Але те, що робота перспективна, що навіть тоді на ній мільярди можна було заробити, розумів не лише я. Тож палки в колеса...

- Як мільярди, чого мільярди? - перебила його Киця.
- Доларів. Чи фунтів. Євро тоді ще не було.
- На чому ж там можна було заробити? - не втримався і Петрович.
- На котиках, собачках, мишках, лінивцяв, комарах... - спокійно  сказав Нюп.
- Поясніть, -  попросив я.
- Все дуже просто, - якось  неохоче почав він, всім своїм виглядом демонструючи невдоволення, що приходиться пояснювати такі елементарні речі. – Стадію поділу мейозом проходять лише статеві клітини. Заблокувавши процес мейозу ми зупиняємо дозрівання статевих клітин.
 
- Ясно, така собі хімічна кастрація, - здогадався Петрович.
- І без всякого побічного впливу на решту клітин організму, - добавив Нюп.
 - Штука справді хороша, проблему з неконтрольованим розмноженням домашніх і бездомних тварин можна вирішити ефективно і гуманно – з’їв собачка пігулку, і гуляй собі.
- Це якби ще тих господарів, що викидають собачат і котенят на вулицю нагодувати такими пігулками, - сердито сказала Киця.

- А ці блокатори універсальні, чи видоспецифічні? - ця тема чомусь мене також зацікавила.
- Видоспецифічні. Це складні білки і пройти просто через мембрану клітини вони не можуть. Потрібні спеціальні транспортні засоби, як у вірусів.

- А расоспецифічними можна їх зробити? Тоді для Китаю проблему перенаселення можна було б легко вирішити, - пожартувала Киця.
- Китайці цю проблему вже краще вирішили, - авторитетно заявив Петрович. - Вони заохочують міграцію в інші країни. Їдь в Канаду, і там хоч десять дітей май.
Така собі мирна експансія. Через деякий час половина населення Землі буде китайцями.

- І чому ж ти мільярд не заробив? - Киця з жалем подивилась на Нюпа.
- В Союзі заробити було неможливо, - відповів за Нюпа Петрович. - Це треба було на Захід їхати.
- Була в мене така думка, - без ентузіазму сказав Нюп, - але тоді не випускали.

- А ти міг би зараз таких пігулок наробити? - в Киці явно якась ідея з'явилась.
Нюп засміявся і явно повеселішав. - Хочеш котяків на смітнику ощасливити?
- А й справді, - оживився Петрович, - таке зараз і в нас продавалося б.

- Ох і темні ж ви люди, - зітхнув Нюп. - Як же ви на коліні складні білки збираєтесь синтезувати, ще й в значних кількостях?
- А як їх синтезують? - поцікавився я.
- Для масового виробництва треба бактерій запрограмувати на їх синтез. Відповідну білку ДНК синтезувати, зробити з неї ген, забезпечити промотором, вбудувати в геном бактерії... - Нюп махнув рукою. - Це окрема задача для спеціалістів з генної інженерії. А ще виділення і очистка...
   
Осінній сон 14

- І що ж сталось з Вашою темою?
- Її закрили. В усякому разі для мене.
- І тоді Ви зайнялись еліксиром молодості?
- Зараз же не середні віки, щоб так формулювати. Я зайнявся проблемами геронтології.

- А ти мені грамульку еліксирчику виділиш? - Киця награно благально подивилась на Нюпа. Навіщо тобі стара подруга? Молода ж цікавіше.
- Станеш молодою, так ми тут тільки твого хвоста побачимо,  знаємо тебе, - сказав Петрович. - До речі, Кицю, чайок закінчився.

- Сер, а ви не знаєте де тут кран з водою і розетка? Можу поділитись цією цінною інформацією. Безплатно.
Петрович з докором похитав головою, мовчки взяв чайник і вийшов.

- А які Ваші досягнення в цій сфері? - поцікавився я.
- Мені повезло, - відповів Нюп, - я раніше відкрив закон Нюпа.
- Раніше за кого?
- За себе.
- Не розумію.
- Нюпа мало хто розуміє, - багатозначно, і навіть з гордістю сказала Киця.
- Раніше, ніж  зробити щось важливе для керування процесом старіння, - пояснив Нюп.
- Однаково не розумію, а що за закон Нюпа? Про що він?  Як формулюється?

- Формулювань може бути багато. Найзагальніше з них - "Еволюція повинна тривати".
- А конкретніше?
- Ну, таке наприклад: "На кожному рівні організації життя існує Бар'єр Нюпа".

- Поясніть детальніше, я нічого не зрозумів.
- Ти закон збереження енергії знаєш? - раптом перевів тему Нюп.
- Ну-у, енергія не зникає, а лише перетворюється з одного виду в інший, - сказав я автоматично, не розуміючи, до чого він хилить.
- І є конкретні формули для різних видів енергії, які можна прирівнювати. А існує й таке загальне формулювання - "Вічний двигун неможливий". Причин, чому не будуть працювати якісь конкретні конструкції "вічного двигуна" може бути багато різних. Але вони завжди є.
Аналогічно закон Нюпа стверджує, що "Еліксир безсмертя" неможливий. А  Бар'єри Нюпа є тими конкретними причинами, чому він неможливий.

- А можете навести конкретні приклади таких бар'єрів?
- Не виключено, що переді мною сидить такий конкретний приклад, - з посмішкою Нюп глянув на мене. - Чи, точніше, результат його роботи.
Киці, видно, теж не сподобалась така розмова, де вона мало що розуміла.
- А можна так пояснювати, щоб і дамі не було нудно? - звернулась вона до Нюпа.

- Можна, теорію відносності, наприклад. "Все в світі відносне" - сказав студент і відніс в ломбард останні штани. Або як трансформатор працює? "У-у-у-у-у..."

- Нюпчику, давай без випендрьожу і цих сміхуйочків, ми й так знаємо, що ти вумний. Говори просто, попу-лярвно, щоб і мені було зрозуміло і цікаво.
- Щось наша Киця розійшлась сьогодні, - Петрович повернувся з чайником і почув кінець розмови. - Чи це чайок на неї так подіяв?
- Добре, популярвно так популярвно, - погодився Нюп. Після паузи, пов'язаної з наливанням чаю він продовжив.                                                                                   

- Чому нема безсмертних організмів? - він оглянув присутніх, ніби чекав від них відповіді. - Ви думаєте, що природа, чи Творець (це хто у що вірить) не могли такого придумати, створити? Чи це неможливо в принципі?

- Так ніби ж Ваш закон і стверджує, що це неможливо, - нагадав я.

- Е ні! - радісно вигукнув Нюп. - Я такого не казав!
- Ну як же... - почав я, але замовк, побачивши, що Нюп збирається продовжувати.
- Закон Нюпа не каже, що безсмертя неможливе. Він стверджує, що на різних рівнях організації життя закладені механізми самознищення. І обійти їх неможливо.

- Тобто еволюція, чи Творець спеціально їх туди заклали? - висловив я здогадку.
- Саме так, Чахлику. Притому все зроблено дуже хитро і надійно.
- Творець ладно, хтозна що в нього на умі, а навіщо ж природі винаходити такі хитромудрі механізми?
- Щоб еволюція не припинялась!

- І яке діло неживій, сліпій, не мислячій природі до життя, до еволюції? - гіпотези Нюпа здавались мені дуже сумнівними.
- А навіщо  природі закон збереження енергії, імпульсу, заряду...?
- Така її суть. Це - фундаментальні властивості матерії.

- А навіщо еукаріотам надлишкова ДНК, інтрони?
- Е-е-е, ми ж домовились, що без матюків, - виразила своє невдоволення Киця.
- Кицю, іншими словами, якщо викинути 90% твоєї ДНК, то ти цього й не помітиш.
- А якщо викинути 90% твоїх мізків, то ти б від цього тільки покращав, - огризнулась та.

- Так ось, - продовжив Нюп, - тільки на копіювання цієї ДНК організм тратить в десять раз більше ресурсів, ніж необхідно. А, враховуючи її розміри, потрібно за допомогою спеціальних білків вкладати її в компактні хромосоми, А молекули ж в постійному русі, нитки ДНК заплутуються, потрібні спеціальні механізми їх розплутування, розрізання нитки для проходження через петлю і знову зшивання...
А ще захист всього цього господарства в спеціальному ядрі з контрольованим транспортом молекул через його подвійну мембрану.
А навіщо здались інтрони, не кодуючі вставки в гени? Тільки для того, щоб ускладнити роботу інформаційної РНК? А їх же потрібно якось виявляти, вирізати, куски РНК зшивати...
 
І для чого все це організму? Що він від цього має? Анічогісінько крім величезних зайвих витрат. Йому це зовсім не потрібно. Це для нього є шкідливим. Тільки сильно ускладнює і здорожує життя організму, що робить його неконкурентоздатним в природному відборі.
Нюп зробив паузу, щоб ми могли усвідомити цей парадокс.

- А це потрібно не організму, - Нюп підняв палець, підкреслюючи важливість сказаного - це потрібно Еволюції.
- Все це якимсь креаціонізмом пахне, - перервав мовчання Петрович. Тиск відбору організм же на собі відчуває, яке діло якійсь амебі, черв’яку чи жабі, до еволюції? Їм самим тільки б вижити.
   
Осінній сон 15

- А є якесь пояснення цього парадоксу без притягнення для цього Творця з його зацікавленістю в еволюції? - запитав я.
- Є, звичайно, - відповів Нюп, - інакше б це було прямим і неспростовним доказом існування Бога.
- Але ж тут явне протиріччя з принципом природного відбору. Такі механізми повинні були б зникнути, навіть якби й випадково появились, викинуті природним відбором разом з організмами - їх носіями.

- Ці механізми настільки прискорюють еволюцію, що роблять можливим появу нових організмів, що займають інші ніші, чи навіть інші рівні життя раніше, ніж їх носії будуть витіснені природним відбором. Відбувається втеча від природного відбору на інші рівні.
 
- А як діють ці механізми, чому вони сильно прискорюють еволюцію?
- Якщо коротко, щоб дама не заснула, - Нюп з посмішкою глянув на Кицю, - то надлишкова ДНК дає можливість накопичувати мутації в непрацюючих генах і випробовувати час від часу цілі комплекси мутацій, не втрачаючи їх. А клаптикова структура генів дозволяє експериментувати не з окремими точковими мутаціями, а формувати нові білки з готових функціональних блоків.
 
- Все це дуже цікаво, але яке воно має відношення до безсмертя?
- Я привів приклад того, що не все в організмі працює на його користь. А може бути і на шкоду організму, якщо це сприятиме еволюції, - відповів Нюп.

- Ясно, безсмертя - це зупинка еволюції, тому в кожному організмі закладені механізми його смерті, - здогадався я. - І що це за механізми?
- Наприклад лічильник кількості можливих поділів клітин, коли спеціальний хвіст хромосоми з кожним поділом зменшується, гени старіння, гени смерті. Те, що такі механізми є ні для кого не секрет, - почав Нюп. - Їх роботу ми спостерігаємо повсюди. В окремих випадках дуже яскраво. Наприклад загибель осетрів після відкладання ікри, подібне є і в комах і в рослин.
Закон Нюпа не про це. А про те, що такі механізми є на кожному рівні життя, починаючи від молекулярно-генетичного рівня до психічного і навіть соціального. І що важливо, що обійти їх неможливо.

- Хіба не можна якось вимкнути, заблокувати ген старіння? - з надією в голосі спитала Киця.
- Можна, але ти тоді від раку помреш, чи від автоімунних хвороб. Ці механізми хитро прив'язані до інших життєво важливих механізмів. Заблокуєш ген старіння і розладнається робота чогось іншого.
І це не випадково. А щоб вони не могли видалитись в результаті якихось мутацій чи цілеспрямованого втручання.

- Ну, на рівні організму - можливо так і є, - погодився я. - А які ж можуть бути бар’єри на рівні психіки чи на соціальному? Адже людина психологічно не проти того, щоб стати  безсмертною, та й суспільство навряд чи буде заперечувати.                                                                                                                                                             
         
- А вони спрацюють так, що ти і не здогадаєшся в чому причина твоїх проблем. Варто тобі ліквідувати бар’єр на якомусь одному рівні, зразу ж спрацює на більш високому. І ти або впадеш в депресію, чи навпаки, зійдеш з розуму від ейфорії, чи покінчиш самогубством, чи ще зробиш якісь вчинки,  в результаті чого втратиш можливість продовжувати роботу в цьому напрямку.

- Ну, це психологічні причини, а соціальні?
- Суспільство може заборонити з якихось релігійних чи ідеологічних причин цим займатись. Чи почнуться бунти, революції, війни, що відкинуть суспільство далеко назад.
 
- А тебе на якому рівні викинуло сюди, - Киця поглядом обвела підвал, - на психологічному чи соціальному?
 
- Як я вже казав, мені повезло, я відкрив закон Нюпа раніше ніж спрацював один з захисних механізмів. Тож замість розбивати голову об стінку, чи об трубу, -  Нюп з натяком глянув у мій бік, - я вирішив схитрити і обійти цей закон.

- Але ж закон Нюпа говорить, що його неможливо обійти, - я постарався зловити його на протиріччі.

- Навіть закон збереження енергії не є абсолютом. Чув про інфляційний період розширення Всесвіту?

- Але ж Ваш закон більш фундаментальний, - я з посмішкою глянув на Нюпа, - він же не має винятків.
- Я розумію твою іронію. Так, еволюція має продовжуватись, так, бар’єри Нюпа є на кожному рівні життя і їх неможливо обійти.
Але, повторюю, Закон Нюпа не говорить, що безсмертя неможливе.

- Мені здається, що цей висновок є прямим наслідком закону Нюпа, - не здавався  я.
- Спочатку і я так думав, але потім придумав красивий фокус як його обійти.

- І схоже таки обійшов, раз опинився в нашій дружній компанії - зіронізувала Киця.

- В чому ж цей фокус? - мені було цікаво почути, як же Нюп викрутиться з цього, як мені здавалось, логічного  протиріччя.

- Ей, народ! - раптом ніби прокинувся Петрович, що, здається, вже задрімав за столом. - А ви знаєте котра зараз година? А в мене завтра трудовий день.
- Так, пізно вже, - я встав з-за столу. - Мені все дуже цікаво, але щось трохи втомився. Піду вже.
- Та куди Вам йти на ніч? Залишайтесь. Тут і ліжко Ваше, ніхто його нікуди не прибирав, - Петрович кивнув в  напрямку матраца біля стіни.                                     

- Та він соромиться, що його куртка мишами ще не пахне, тож вирішив привести її в ямі до звичного йому аромату, - насмішкувато сказала Киця.

Цей аргумент подіяв на мене. Не хотілося б доводити чисту куртку до вигляду і запаху мого пальто. Тож я вирішив залишитись.
- Але Ви завтра розкажете свою історію? - звернувся я до Нюпа.
- Ну, якщо цікаво...
   
Осінній сон 16

Прокинувся я пізно. Цілу ніч снились якісь неприємні сни. Сни були різні, але тема в усіх була одна - я не можу попасти додому, забув де живу.
То йду по гуртожитку і не можу згадати навіть на якому поверсі.
Здається отут, в цій кімнаті,.. Заходжу, а там якісь незнайомі люди. І нема в кого спитати. Чомусь знайомі не попадаються.
 
Ага, здається ось точно в цій. Але чомусь моє ліжко зайняте. Напевне мене довго не було...
Та ні, в мене окрема кімната. І там різні залізяки, прилади. Там так затишно. Оце, здається, вона. Але чомусь двері виламані, і якісь люди лазять через вікно...

А чому це я в гуртожитку? В мене ж ніби десь є квартира. Точно є, от тільки не можу згадати де. А чому я там не живу? І чи взагалі там жив? Здається бував. Колись давно.
Але і вона, напевне, кимсь вже зайнята. Надто довго мене не було.

Чомусь думка, що я хочу додому, але не знаю де живу, витіснила всі інші думки.  Я почувався собакою, що загубилась і бігає в паніці туди-сюди з одною лише думкою - знайти шлях додому, до знайомих людей.
З цими болісними почуттями я й проснувся.

Нюпа і Киці не було. Петрович займався своїми залізяками.
- А, Ви вже встали, - побачив він, що я піднявся з свого матраца, - сніданок на столі. Ми вже поїли, але будити Вас не стали. Вихідний же.
- Та мені якось незручно... Я ж не заробив...
- Ще заробите. Допоможете мені з оцим? - він кивнув на купу техніки.
- Я не знаю, чи зможу.
- Зможете, тут нічого складного.

Виявилось, що з щіткою, ножівкою, напилком, шкуркою і паяльником я цілком справляюсь. Мені здалось, що і на станках міг би працювати.
Значить в минулому житті я був скоріше "фізиком" ніж "ліриком".
Ну що ж, це теж деяка інформація про моє минуле. Хоча нічого дивного, адже і студентом я не планував бути бухгалтером чи письменником.
Працювати руками мені подобалось, це відволікало навіть від болісних думок про моє минуле. Тож до обіду я з задоволенням допомагав Петровичу. І обідати мені не було вже так соромно.

- Відпочивайте, - сказав Петрович після обіду. - Сьогодні ж вихідний день.
- Навіть святковий, - усміхнувся я, згадавши Нюпа.
Хотілось лягти на свій матрац і подрімати, але якась сильніша внутрішня потреба переважила післяобідню лінь і сонливість.
- Піду прогульнусь, - сказав я Петровичу.
- Ви ж не зникайте, до вечора повертайтесь.
Я кивнув і вийшов. Ноги несли мене в парк. Потрібно знайти ту жінку з рюкзаком. Можливо вона мене знає, тож зможе розказати хоч щось про ці 50 років мого життя.


Ну, не дарма Нюп сказав, що сьогодні святковий день. В усякому разі для мене - так точно. По доріжці, назустріч, йшла знайома вже жінка з рюкзачком.
Серце болісно закалатало, запаморочилось в голові. Тільки б не втратити свідомість...
Я підняв руку, щоб зупинити її і якось почати розмову. Проходячи мимо вона теж підняла руку, вітаючись, і УСМІХНУЛАСЬ.

Ніби від раптового удару грому всі мої плани поговорити враз розпались в пилюку. Я стояв нерухомо як вкопаний,  не міг навіть поворухнутись.
Це була Вона. Така усмішка тільки в Неї. Єдиної в світі. Більше так не усміхається в цьому світі ніхто.
Але ж як таке може бути? Чому вона така молода? Може це Її дочка, чи онучка? Та ні, таке в спадок не передається. Це - Вона.
Я тільки дивився їй вслід, не в змозі розібратись зі своїми почуттями. І лише коли жінка зникла з поля зору прийшов трохи до тями.

Ну добре, поговорити і щось вияснити про своє минуле не вдалось. Я виявився не готовим до такої несподіванки. Але це не страшно. Якщо протягом чотирьох днів я зустрів її два рази, значить ще зустріну.
Хто б то не був, головне - що вона мене знає. А значить і я щось дізнаюсь про себе.
Вечоріло. Я повільно пішов в напрямку бази №1, обдумуючи деталі майбутньої зустрічі і розмови. На душі було радісно, відчувалось навіть якесь піднесення.

Киця і Нюп були вже вдома. Киця щось різала на столі, а Нюп розмовляв з Петровичем. Напевне ринкові стратегії обговорюють.
- Ти якраз вчасно, - Киця підняла погляд від столу. - А то ми вже думали, чи прийдеш сьогодні, чи віддаси перевагу компанії своїх мишок.
Я розумію, - продовжила вона після деякої паузи, - вони молодші, і все таке...
- Та ні, ваша компанія мені більше подобається.
- Чому ж тоді уникаєш її?
- Та я не уникаю, просто мені треба щось вияснити...
- І миші краще допоможуть тобі це вияснити ніж люди?
- Та ні, справа не в мишах. Я не можу цього пояснити, але в мене таке відчуття... мені здається, що це якось зв’язано з парком.

- Панове, прошу до столу, - Киця підвищила голос, звертаючись до Петровича з Нюпом, які продовжували щось обговорювати біля купи побутової техніки.

За столом Киця і Нюп весело ділилися враженнями від сьогоднішньої поїздки до міста, яку вони називали культурною програмою. Петрович щось говорив про свої залізяки, а я все думав як би це делікатніше перевести розмову на цікаву мені тему.
Нарешті, скориставшись короткою паузою в розмовах, я  звернувся до Нюпа:
- Ви казали, що розкажете свою історію...
- Так, Нюпчику, розкажи, - неочікувано підтримала мене Киця.
- Та я ж, ніби, вчора щось розказував, - видно було, що йому не охота міняти пусте базікання на якусь серйозну розмову. - То на чому ми вчора зупинились?
- У Вас з'явилась ідея, як обійти закон Нюпа і одержати безсмертя, - нагадав я.
- Ідея проста, - неохоче почав Нюп. - Якщо людині це неможливо, бо спрацюють захисні механізми, то доручити цю роботу штучному інтелекту.
По-перше, без нього однаково цього не зробити, бо проаналізувати взаємодію продуктів десятків тисяч генів, і як зміна одних з них вплине на роботу інших, людина не може. Для цього потрібні потужні суперкомп’ютери.
Крім того нам недостатньо, щоб організм був безсмертним. А як це вплине на психіку? Чи не втратиться при цьому жага до життя? Бо тоді який сенс? Чи не буде в нього бажання вбити себе чи інших?
По-друге, штучний інтелект можна сконструювати таким чином, щоб не закладати в його конструкцію бар'єрів Нюпа.
І головне, якщо ж все-таки спрацюють захисні механізми, то удар прийме на себе штучний інтелект, а не люди.

- І Ви зайнялись темою штучного інтелекту? - здогадався я.
- Чому зайнявся? Я його сконструював, - відповів Нюп без зайвої скромності.
- І що ж з ним сталось?
- З ким?
- З інтелектом?
- Темні люди... - Нюп похитав головою. - Такий інтелект - це не соковижималка. Але для перевірки деяких основних моментів мені потрібно було всього лише мільярд доларів.
- Нічого собі: "всього лише мільярд" - включився в розмову Петрович. - Та мені хоча б мільйон, то я б... - він махнув рукою, показуючи несерйозність розмови на тему таких грошей.
- Кажу ж: темні люди, - продовжив Нюп. - Ну що таке мільярд доларів? Це взагалі нічого. На гонку озброєнь тратяться щорічно трильйони. Якийсь власник інтернет магазину має півтори сотні мільярдів. А тут же мова про безсмертя...
- Так і зараз на розробку і виготовлення комп’ютерів, на написання програм витрачаються мільярди, - сказав Петрович, - тож залишилось тільки почекати поки з’явиться достатньо потужний.
- Це зовсім не те, - відмахнувся Нюп.
- А чим Ваш особливий? - поцікавився я. - І скільки потрібно для його побудови, якщо тільки на перевірку якоїсь Вашої гіпотези треба мільярд доларів?
- Може трильйон, а може й ста мільярдів вистачило б. Але це цілком посильна задача для людства. Зменшити на 10% військові витрати і через кілька років буде трильйон зекономлений.
- Так може наявні комп’ютери об’єднати в мережу і одержите необхідне, - запропонував Петрович.

Нюп зробив паузу і зосередився на їжі. Але не тому, що обдумував пропозицію Петровича. Видно йому не хотілось вкотре повторювати які ми темні люди і він вирішив пригасити свої емоції.
   
Осінній сон 17

- От в цьому і є велика помилка, - нарешті сказав він. - Навіть дві дуже великі помилки. Дуже великі.
Ми мовчали, чекаючи продовження і пояснення.

- Почніть з меншої, - попросив я.
- Класичний комп’ютер - це просто автомат, - почав Нюп. Дані на його виході повністю визначаються вхідними даними і внутрішнім станом.
- Ну і чим це погано? - знизав плечима Петрович. - Внутрішній стан, тобто пам’ять, алгоритми можуть бути як завгодно багатими, складними. Та й вхідні дані також. Тож ніяких принципових обмежень для комп’ютера нема.
- Це так здається, - не погодився Нюп, насправді ми маємо тут справу з повним детермінізмом. А для еволюції це не годиться.
- Так і закони фізики детерміністичні, а хочеться вам непередбачуваності - добавте трохи рандому, шумів.
- Це буде той же автомат, тільки зашумлений.
- Ніби людина не є тим же зашумленим автоматом, - розійшовся Петрович. - Та й вся біологічна еволюція - це генетичний детермінізм плюс зашумленість мутаціями. І основа всякої творчості - метод проб і помилок.
- Ну, ще відбір, - вставив і я свої п’ять копійок. - А чим же Ваш комп’ютер відрізняється? - звернувся я до Нюпа.
- Я хіба щось казав про комп’ютер? - Нюп здивовано глянув на мене.
- Ну, як же... - не зрозумів я. - А про що ж ми говоримо?
- Я про те, що класичний комп’ютер не годиться для наших цілей.

- Чому?
- На те є кілька важливих причин. Почну з другорядних, - Нюп насмішкувато глянув на мене. - Щоб створити класичний комп’ютер потрібної потужності і ста трильйонів доларів не вистачить.
- І що ж Ви пропонуєте?
- По-перше - це має бути гібрид класичного і квантового комп’ютера.
- Що таке квантовий комп’ютер?
- Тільки щоб і дамі не було нудно! - Киця вимогливо глянула на Нюпа.

- Класичний працює за алгоритмами, заданими в пам’яті, а квантовий робить обчислення на фізичному рівні.
- Щось типу аналогового, - висловив я здогадку.
- Ні, аналогові комп’ютери теж є класичними, тільки алгоритм обчислень заданий конструкцією. Функції і операції його моделюються макроскопічними фізичними ефектами. А в квантовому використовується властивість частинок ніби прораховувати всі можливі шляхи в своїй поведінці.
- А квантовий ефективніший, швидший за класичного?
- Для деяких алгоритмів на багато порядків. Але цим  його переваги не вичерпуються.
- Так і зараз є квантові комп’ютери, - Петрович не приховував свого критичного ставлення до теорій Нюпа.
- Є, на кілька кубітів, - посміхнувся Нюп.
- На кілька десятків, - поправив Петрович.

- Це мало? - поцікавився я. - А в чому проблема зробити більше?
- Проблема в ізоляції від зовнішніх впливів, - пояснив Петрович. - Нам потрібна суперпозиція хвильових функцій цілком певних частинок, а зовнішні впливи приводять до її деградації, колапсу.
- Ось тут я не згоден, - очі Нюпа засвітились азартом. - Колапсує інформація при переході від квантового до класичного представлення.
- А з цим можна якось боротись? - по вигляду Нюпа я зрозумів, що в нього є  ідеї для вирішення цієї проблеми.
- От в цьому моє ноу-гау! - урочисто заявив Нюп. - Я придумав, як зберегти суттєву інформацію при переході від квантової системи до класичної, ефективний інтерфейс між ними, і без всяких наднизьких температур, складних і громіздких приладів, і практично з необмеженою кількістю кубітів. І що найважливіше, без ізоляції від зовнішнього світу. А це дасть можливість одержувати інформацію про світ безпосередньо, без спеціальних датчиків-рецепторів, які є завжди класичними.
- Як це безпосередньо, звідки одержувати інформацію? - не зрозумів я.
- Не важливо як це називати. Екстрасенсорика, телепатія, яснобачення, інтуїція, передчуття. Інформацію і про неживу природу, і про інших живих організмів, і від глобальних джерел типу егрегори, ноосфери, Космічний Розум...
- І тут Остапа понесло... - посміхнувся Петрович і пішов долити чаю.

- А в загальних рисах Ви можете розказати в чому Ваше ноу-гау? - слова Нюпа мені теж здалися фантастикою, тож я надіявся спіймати його на якихось деталях.
Нюп на хвилину задумався. Видно було, що в ньому борються два бажання: похвалитись своїми ідеями і притримати свої знахідки для більш підходящого випадку.
- Ну, якщо в загальних рисах... - почав він, ретельно підбираючи слова, - що таке фізичне вимірювання? Це одержання значення деякого параметра якоїсь складної системи. Тобто мізерна інформація про систему. Можна сказати, що при вимірюванні відбувається колапс інформації про систему. Але чому вона для нас цінна? Бо в нас є моделі цієї системи, і одержане значення параметра дозволяє відсіяти деякі з них.
Він замовк, спостерігаючи реакцію присутніх. Ми мовчали, не розуміючи, яке відношення має сказане Нюпом до теми розмови.
- Ладно, - сказав він, - намалюємо на площині якусь складну фігуру і спроектуємо її на вісь. Що одержимо? Просто відрізок певної довжини. Тобто вкрай мало інформації про фігуру.
- Це  все зрозуміло, - не витримав Петрович. - В чому Ваша ідея?
- В тому, що інтерфейс класичної системи з квантовою повинен бути не точковий, а типу мережевого, голографічного, тоді не буде такої сильної деградації хвильової функції, чи, точніше, інформації про неї. Мережа, чи голограма може вміщувати набагато більше інформації ніж параметр, число.
- Це неможливо, - впевнено сказав Петрович, - спрацює лише один датчик і хвильова функція сколапсує в точку.
- Якби це було неможливо, то не сидів би я з вами тут в підвалі, а спокійно працював би десь в лабораторії...

- Ну, добре, - вирішив я припинити їхню суперечку. - Погодимось з тим, що комп’ютер має бути гібридом класичного і квантового. А в чому найбільша помилка?
- Не комп’ютер, а інтелект, - поправив Нюп. - А головне, що його не можна робити на Землі.
- А де ж? - одночасно спитали ми  втрьох, і всі розсміялись з такої синхронності.
- На Місяці.
- Нюпчику, тепер я розумію, чому ти тут з нами, а не в якомусь НДІ,  - весело сказала Киця.

- Даром насміхаєтесь, - спокійно відповів Нюп. Видно така реакція на його ідеї була для нього не нова і ніяких  емоцій вже не викликала.
- А чому на Місяці? - все ж запитав я.
- Мало того, що на Місяці, - так само спокійно продовжив Нюп. - Його треба робити таким, щоб він не міг жити в атмосфері, тим більше в земній.
- Ти так говориш, ніби про якусь живу істоту, - сказала Киця.
Мені теж це впало в очі.

- Так він і повинен бути новою формою життя! - майже вигукнув Нюп.
- Чому, навіщо? - не зрозумів я.
- А як же ви збираєтесь обійти закон Нюпа? - продовжив він на таких же високих тонах.
- Ну, як Ви і казали. Щоб штучний інтелект придумав як вирішити проблеми зі старінням, якщо людина цього не може, бо спрацюють захисні механізми бар’єрів Нюпа.
- Ой, та ви не просто темні люди, а й наївні, - розійшовся Нюп. - Закон Нюпа неможливо обійти! Еволюція має продовжуватись!

- Але ж Ви казали...
- Я казав, що можна проблему безсмертя, чи старіння людини вирішити. Але для цього той інтелект повинен бути не просто інтелектом, а новою формою життя, здатною розвиватись, еволюціонувати, розмножуватись, поширюватись... Тоді еволюція на людині не зупиняється, естафета передається іншій, більш розвиненій формі життя. А людина може вічно залишатись людиною. Як амеба амебою, чи мавпа мавпою. Навіть індивідуально вічною.
- А Місяць, отруйне земне повітря, це щоб та нова форма життя на Землю не претендувала? - Киця з захватом дивилась на Нюпа.
- Його конструкція має бути найкраще пристосована для життя в космосі, в вакуумі, при низьких температурах - підтвердив той. Хай життя, його розумна форма поширюється в космосі.
- Ніби такому інтелекту важко придумати, як пристосувати себе для життя на землі, - Петрович продовжував скептично ставитись до прожектів Нюпа.
- Ви можете придумати як жити в діжці з киплячою смолою, - парирував Нюп, - треба вирішити тільки такі дрібниці як проблеми з теплоізоляцією, диханням, їжею, водою, орієнтуванням... Але навіщо вам зайві проблеми, якщо зручніше жити в тому середовищі, до якого ви пристосовані? Навіщо йому тісна Земля з несприятливими умовами, якщо є нескінченний космос, в якому він почувається як риба в воді?

- До речі, а чому припинили польоти на Місяць? - перевів я розмову на тему, яка мене теж цікавила.
- А чого туди літати? Що там хорошого? Там нема контейнерів зі сміттям, - пожартувала Киця.
- Проскакувала інформація ніби при останніх польотах Аполлонів там інопланетян виявили, і ті заборонили подальші польоти, - сказав Петрович.
- Це така ж "інформація" як і та, що американці взагалі на Місяці не були, - схоже Нюп з Петровичем помінялись ролями фантазера і скептика. - Вигадки це все.
- Можливо й вигадки,  а може й ні, - таємничим тоном продовжив Петрович. - Але саме після цього почався бурхливий розвиток електроніки, комп’ютерної техніки, з’явились мобільники, Інтернет... І все це в американців, як плата за відмову від подальших польотів.

- От з чим я можу погодитись, - Нюп зразу став якимсь сумним і серйозним, - що саме з тих пір розвиток людства пішов не туди, пішов в тупик.
- Якраз навпаки, - оживився Петрович. - Розвиток сильно прискорився. Знаєте який "комп’ютер" був на радянських місячних кораблях, що керував навігацією?
Механічний. Електричний моторчик з коліщатками, шестернями і дисками з дірочками. А зараз... - Петрович підкинув на долоні свій смартфон.
   
Осінній сон 18. Нове

- І при тому люди літали на Місяць, планували польоти на інші планети, мріяли про польоти до зірок. Жили перспективою, дивились в небо, почувались першовідкривачами нового, незвіданого. Людська раса була орієнтована на розвиток, на пізнання, на експансію, на освоєння Всесвіту. А що зараз? Чим сьогодні цікавляться люди? Чого хочуть? Про що мріють?
- Може Ви свій смартфон мрієте на Залізного Фелікса обміняти? До речі, в мене десь там є парочка, - Петрович кивком голови вказав на свою майстерню.

- Петровичу, може й мені виділиш штучку? - зацікавилась Киця. - А то всі люди як люди, а я як здрасті...
- Обов’язково. Для Вас річ дуже потрібна. Будете свої доходи і капітали підраховувати, - Петрович старався говорити серйозним тоном. - Дамського варіанту в мене, правда, нема. Та й я не впевнений чи такий взагалі випускався...
- Та навіщо мені дамський? Так навіть солідніше, - погодилась Киця.
- Треба тільки підібрати Вам до нього сумочку.
- Ой, навіщо мені сумочка? Я й в кишені можу носити.
- Думаю, в кишені не зручно буде.
- То він жартує, - пояснив Нюп. - "Фелікс" - це отакенний механічний арифмометр з шестернями і важелями, вагою три з половиною кілограм. Ручку крутиш і можна два числа додати.
- Ах ви ж старі козли! - під загальний сміх вигукнула Киця. - Насміхатись отак над дамою...

- До речі, в мене й майже новий є. Сімдесят восьмого року випуску.
- Їх так довго виробляли? - не повірив я. - Через 9 років після висадки людини на Місяць?
- Ото були темпи прогресу, ото був шедевр обчислювальної техніки! - Петрович насмішкувато дивився на Нюпа, - 50 років випускали. А зараз що? - Він зневажливим жестом відсунув від себе смартфон. -  Пару років, і вже морально застарів, новий давай. Як сповільнився прогрес!

- Темні люди, - скрушно похитав головою Нюп. - Ще й іронізує. Радіє своїм цяцькам і не бачить, що людство галопом до прірви наближається. Котяться вниз по схилу, а їм здається, що ростуть по експоненті. Пройшло людство вже свій апогей. В 20-тому столітті. А зараз йде стрімкий занепад, прикрашений цяцьками, картинками і казочками.
- Люблю я пишноє пріроди увяданьє! - продекламувала Киця.

Нюп встав з-за столу і почав ходити назад-вперед.
- Та в дев’ятнадцятому столітті був більший прогрес науки і технологій ніж тепер, в двадцять першому, - почав він. - Електрика, електромагнетизм, електродинаміка, телеграф, мікрофон, телефон, грамофон, електричні двигуни і генератори, двигуни внутрішнього згоряння, радіо, складна будова атома, рентгенівські промені, радіоактивність, фотоефект...
Про двадцяте вже й не кажу. Авіація, ракетно-космічна техніка, польоти на Місяць і до інших планет, будова атома і ядра, теорія відносності, квантова механіка, розширення Всесвіту, релятивістське випромінювання, надпровідність, електровакуумні прилади, магнітофони, відеокамери, телебачення, ядерна енергетика, термоядерний синтез,  напівпровідникові прилади, мікроелектроніка, лазери, голографія, квантові інтерферометри, комп’ютери, будова ДНК, структура генів, генна інженерія, стільниковий зв’язок, Жі-Пі-Ес,Інтернет, елементарні частинки, теорії фундаментальних взаємодій, електронні мікроскопи, томографи, прискорювачі, колайдери...
А що нового відкрито, винайдено чи зроблено в двадцять першому?

- Ага, покритикуйте двадцять перший, що він не винайшов колеса, сірників і "Фелікса", - Петрович також встав з-за столу. - Щось принципово нове відкрити стає все важче, бо те, що легко було - вже відкрите. Якщо для відкриття електромагнетизму достатньо було куска дроту і банки з кислотою в яку два електроди всунули, то тепер колайдери, орбітальні телескопи і суперкомп’ютери потрібні. За показник прогресу краще взяти кількість вчених, інженерів, технологів, програмістів зайнятих наукою і розробкою технологій. А прогрес в електроніці і сліпий побачить, наскільки вона стала потужною і якісною за ці 20 років.
- Це не щось якісно нове, а просто кількісний ріст.
- Якщо стало якісніше - значить якісний ріст, - радо вступила в дискусію Киця. Адже  вона  самого Нюпа поправила. Але Нюп не звернув уваги на її зауваження.

- І чим переважна кількість цих програмістів зайнята? - Нюп зупинився і вперся поглядом в Петровича. - Розробкою іграшок, спец-ефектів для фільмів, сайтів, інтернет магазинів, соцмереж...
- І чим це погано? - Петрович також не відводив очей від Нюпа. - Створюється зручна і потужна система комунікацій між людьми.  Можна швидко знайти потрібну інформацію, не виходячи з дому, знайти людей зі спільними інтересами, де б вони не були в світі, організовуватись в якісь групи, клуби, обмінюватись досвідом і знаннями, робити спільні проекти.

- Теоретично то це так, але які в них тепер інтереси? Потусуватись з такими як і самі, покрасуватись, пофліртувати, сфоткати себе чи свого котика і виставити в соцмережу, щоб інші лайкали.
До чого зводиться їхнє спілкування? Подивитись на фотку і натиснути смайлик. Максимум, це написати: "Клас!", "Круто!", "Прикольно!"..
Та їм зараз вже менше потрібно слів для спілкування ніж Елочці, і читають максимум пару рядків тексту, а як більше - то: "Многа букафф".
Скоро зовсім потреба відпаде вміти читати й писати. Та навіть і говорити. Навіщо? Фотку - шпок, смайлик - клац, і всі раді і задоволені.
Раніше молодь цікавилась технікою, були гуртки радіоаматорів, авіамоделістів...

- І магазини "Юний технік" де можна було часом щось цікаве купити для технічної творчості, - згадав я з своєї молодості.
- А куди зараз батьки своїх дітей водять? - продовжив Нюп. - На танцюльки, завивання чи пілікання.

- І тепер є діти які технічною творчістю цікавляться і займаються, - заперечив Петрович. - Це в часи нашої молодості дістати якусь радіодеталь було проблемою, а тепер купити все що треба можна в інтернет магазинах, з Китаю чи Гонконгу замовити. Від мікроконтролерів, Ардуїнок до станків, інструментів і матеріалів. 
- Я ж і не кажу, що люди біологічно змінились, - Нюп знов почав ходити по підвалу. - Звичайно, є певний відсоток таких, що чимсь цікавляться. Я говорю про систему, про тенденції. А вони такі, що йде масове обалванювання людей.
- Це при Союзі було масове обалванювання, а зараз свобода, хто чим хоче цікавиться, займається, - радісно вигукнув Петрович. Бо нарешті помилковість поглядів Нюпа стала очевидною.

- Та при чому тут Союз, - з досадою відмахнувся Нюп, я кажу про тенденції людства.
- Хороші тенденції, - задоволено сказав Петрович. - Збільшується свобода, полегшується  спілкування,  переміщення людей, товарів і послуг, полегшується доступ до інформації, збільшуються можливості людей займатись чимсь цікавим, чи технічною творчістю, чи художньою.
Раніше які складні схеми приходилось придумувати і паяти, щоб реалізувати якусь автоматику. А зараз - запрограмував мікроконтролера і маєш що потрібно. Перепрограмував - і функціональність зовсім інша.
А ще можеш вчитись, не виходячи з дому, дивитись і слухати лекції з різних предметів. Можеш свої лекції, виступи чи заяви розміщувати на Ютубі чи на сайті. Картини можна малювати на комп’ютері. Не треба ні полотен, ні фарб, ні пензликів. Книжки можеш писати і виставляти в Інтернет без всяких рецензій, дозволів, цензури. Та про таке раніше і мріяти не можна було.

- Оце класичний приклад як за деревами можна лісу не бачити, - Нюп зупинився і пальцем вказав на Петровича. - А насправді ми маємо за цією красивою картинкою найгірший варіант розвитку подій.
- А що саме відбувається не так? - не розумів  я Нюпа. Мені здалось, що Петрович має більше рації.

- Відбувається формування штучного інтелекту на Землі. І його навіть не орієнтують в космос. Навпаки, він орієнтований саме для життя на Землі, в тісному симбіозі з людьми, де люди виступають лише обслуговуючим персоналом.
- Покажіть мені той інтелект, хочу його в руках потримати, - Петрович театральним жестом простягнув руки, ніби хотів когось схопити.
- Та ти в ньому всередині живеш.
- Підозрюю, Ви маєте на увазі Інтернет, - висловив здогадку Петрович.
- І Інтернет, і комп’ютери,  і програмістів, і фірми, і державні інституції, і Петровича.

Останнє редагування: 8 лютого 2019 06:51:31 від Анатоль
   
Осінній сон 19

- Ви ще покритикуйте електрику, водопровід, транспорт. До цих зручностей теж люди звикли, стали залежними від них, та й обслуговують їх.
- Це тільки починалось все як зручний сервіс. Ах, електронна пошта, як швидко! Ах, форуми! Яке зручне місце для спілкування, дискусій...
А вже починаючи з Фейсбуку цей сервіс стає все більш нав’язливим: - Пропонуємо вам нового друга Васю, у вас є спільний знайомий. А де ви вчилися? А де живете? А які у вас інтереси? А у Наташі сьогодні день народження, поздоровте її. Напишіть щось вашому новому другу Васі. Ви давно вже своєї фотографії тут не оновлювали. А хто це з вами на фото? Назвіть їх, напишіть про них. Створіть нову групу. Запросіть туди ваших знайомих. Поширте цей матеріал серед своїх друзів...
І людина поступово стає  маріонеткою, яку смикають за ниточки, собачкою Павлова, яка має натискати на потрібні кнопочки при певних подразниках.

І всі задоволені. Користувачі - бо є можливість потусуватись серед подібних, звернути на себе увагу, заробити  нагороду в вигляді лайків.
І це так просто і безплатно. Помістив фотку - збирай лайки, поширив щось - збирай лайки. І думати не треба, тільки реагуй.
І робити це можна не лише вдома за комп’ютером, а і в транспорті, і в кафешці, і на роботі, на природі, на відпочинку. Смартфон комунікатор з якісною камерою і швидким Інтернетом завжди при тобі.

Задоволені корпорації, бо є можливість вивчати інтереси людей, формувати моду, поширювати цільову рекламу.

Задоволені політики і уряди, бо є можливість прослідковувати настрої, формувати уподобання, поширювати ідеології.

Задоволені спецслужби. Є можливість легко збирати бази даних. Люди самі викладають все про себе, і погляди і зв’язки. Тільки аналізуй і розкладай на полички.
Більше того, місце знаходження смартфону можна точно відслідковувати. А значить знати коли де був його власник, його дії, розмови...

Але люди  не в змозі обробляти такі масиви інформації, тож розробляються все складніші і розумніші програми, які мають все це проаналізувати, систематизувати, змоделювати ситуацію, зробити прогнози її розвитку, дати рекомендації як можна її змінити в певному напрямку...

І всі вважають, що  це служить їхнім інтересам і потребам. Але ж вся ця інформація і аналітичні потужності її обробки містяться в комп’ютерах. Тобто доступні глобальному інтелекту, який таким чином формується. Я називаю його інтегральним інтелектом.
Ви заперечите, що це не самостійний штучний інтелект, що саме люди все повністю контролюють. Так, поки що це гібрид, симбіоз людей, програм і обчислювальної техніки, зв’язаних комунікаціями. Але в цьому симбіозі роль машин, їхня складність і функціональність все збільшується, а роль людей зменшується і стає все простішою, зводиться до обслуговування, розвитку і наповнення цього інтелекту інформацією і функціональністю.

- Але ж не можуть люди, які стають все простішими розвивати штучний інтелект, який стає все складнішим, - перервав  цей монолог Нюпа Петрович.

- Неправильно  дивитись на ситуацію, ніби люди розвивають штучний інтелект. Цей симбіоз людей і машин вже сам розвивається. Без людей він поки-що не може обійтись. Але функції людей стають все простішими, люди стають все більш спеціалізованими детальками цього складного надорганізму, які вже не можуть бачити загальних тенденцій, як клітина людського організму не може знати про людину, про її потреби, інтереси, бажання, цілі, плани, а лише виконує якусь свою просту функцію, реагуючи на вплив сусідніх клітин чи глобальних систем організму.
Поведінка людей все більше визначається не їхніми самостійними рішеннями, прийнятими на основі аналізу ситуації, а простим реагуванням на зовнішні впливи.  І це реагування є цілком прогнозованим і програмованим.

- Така природа людини, людьми завжди маніпулювали, в усі часи, - заперечив Петрович. - А зараз люди мають доступ до всебічної інформації, тож можуть прийняти більш усвідомлене рішення ніж колись раніше, вільніші в своєму виборі.
- Природа людей то не змінилась, - погодився Нюп, - але змінюються умови в яких формуються їхні звички, уподобання, інтереси. Ці умови стають все більш глобальними, йде формування єдиного цивілізаційного надорганізму, єдиного інтегрального інтелекту.

- Не бачу в цьому проблеми, - сказав Петрович і пішов вглиб підвалу. Взяв у руку якусь дерев’яшку і, кумедно розмахуючи нею, закричав: - Ой, біда, катастрофа! Я вже не людина! Я вже навіть не людина з палицею, - я вже новий надорганізм, інтегральний інтелект, - замахав він і іншою рукою зі смартфоном.
Киця голосно розсміялась. Я теж усміхнувся.

- Смійтесь, смійтесь, - без образи в голосі, навіть весело, сказав Нюп. - Вони ще думають, що є собакою, який махає своїм хвостом. І не хочуть бачити, що самі вже є тим хвостом, який стає все меншим, і без якого собака скоро взагалі зможе обійтись. Люди деградують.
- Ага, кругом прогрес, а люди деградують, - Петрович викинув нарешті палицю.
- Прогресує Симбіот, цей Надорганізм, Інтегральний Інтелект, а  люди...

- А люди регресують, - Киця недвозначним поглядом обвела присутніх. - Зараз все гірше, ніж колись. І трава не така, і дівчата не дають...
- Та не дуже й хочеться, - в тон їй добавив Петрович.

- Та я якраз про молодь, - посерйознішав Нюп. - Не раз доводилось чути від викладачів, що учні і студенти стали якимись поверховими, не можуть на чомусь довго тримати увагу, концентруватись, зосереджуватись, заглиблюватись в суть. Прослідковується тенденція не до глибоких роздумів, а до простих реакції. В основному емоційних.
Колись книжки читали, а зараз що? Потусуватись, покрасуватись, пограти в комп’ютерні ігри, подивитись якісь відики чи фільми.
А якщо дехто ще щось читає чи пише, то що саме? Абсолютно нічого для розуму, все розраховано лише на емоційну реакцію. Більша частина книжок про котячі інтереси, решта - примітивні казочки про драконів, чарівників, магів, вампірів, відьом, супергероїв, війнушки між ним за допомогою магічних сил... Відріж людині великі півкулі головного мозку то й різниці не помітиш - їй і лімбічної системи цілком вистачає для емоційного реагування.

- Ой, як страшно жити! - вигукнув Петрович. - Кицю, закрий вуха, а то заснути не зможеш після таких кошмарів. До речі, а знаєте котра година? - вже іншим тоном додав він.
- Да, вже пізно, - погодився Нюп, - пора спати.
- Ви так і не розповіли про свою історію, - нагадав я.
- Ми ж не останній раз живемо, колись розкажу. Та й ти може щось згадаєш і нам розкажеш. Головне не замикайся там зі своїми мишками, вдень погуляй по парку, якщо так дуже хочеться,  а ночувати приходь сюди.
- Та тут і вдень є чим цікавим зайнятись, - Петрович кивнув на свої багатства.
- Добре, - погодився я. - Петровичу, а у Вас є будильник? Хочу завтра рано встати.
- Знайдеться.
   

Цю тему переглядають:

0 Користувачів і 1 гість
 
Повна версія